Юрій Сорока - Легіон Хронос

Після того як невідомий Бета закінчив читати довгий рядок цифр номеру, один з незнайомців поглянув на Дмитра.

– Дмитро Міщенко?

– Ви не помилились, – Дмитро заходився струшувати з одягу порох.

– Просторово-часові координати – 03 жовтня 2017 року, 23.20.15.08, 48˚27́58˝ північної широти, 35˚01́31˝ східної довготи?

Дмитро повільно розігнувся і витріщився на незнайомця.

– Дмитро Міщенко це я. Стосовно решти – вам видніше. Хтось пояснить, що відбувається?

– Де Тревор і Павло? – пустив повз вуха запитання Дмитра незнайомець.

– Я не знаю, хто такі Тревор і Павло, – Дмитро зробив крок у напрямку незнайомців.

І одразу ж зупинився, побачивши перед собою стволи карабінів.

– Стояти! – досить жорстко сказали до нього.

– Стою, – Дмитро завмер на місці, маючи на меті очікувати подальшого розвитку подій. Принаймні ці люди спочатку попереджували, а не стріляли.

– Ти повинен прибути у супроводі легіонерів, де вони?

Дмитро пригадав розмову, бій поблизу бістро, фігурку легіонера, який вів вогонь, стоячи на коліні, короткий замах і голову, що покотилась мокрим асфальтом.

– Вони загинули.

Один з незнайомців вилаявся. Інший підніс до вуст браслет і близько хвилини спілкувався з людиною, яку іменував «друже Трибун». Дмитрові вдалось розібрати лише своє прізвище, а також слова «прибув» і «загинули».

– Слухаю, друже Трибун. Виконуємо! – закінчив розмову незнайомець і звернувся до Дмитра: – Ходімо, на тебе очікують.

Не залишилось нічого, окрім як підкоритись.

Йшли не надто довго. Дмитро навіть не встиг насолодитись травневим теплом, у якому опинився так несподівано, як вони досягли мети подорожі. Ворота фортеці, над якими височіла броньована вежа з вузькими бійницями, розчинились лише після того, як один з тих, хто проводжав Дмитра, про щось поговорив за допомогою браслета. За ворітьми знаходилось досить просторе подвір’я. Вони пройшли вузькою алеєю під яворами, що сплелися вітами, і попрямували до будівель в глибині саду.

На дворищі маєтку, який разюче нагадував своєю архітектурою велике старовинне місто, було досить людно. Солдати, екіпіровані точнісінько так, як і його конвоїри, займались своїми буденними справами. Дмитро зацікавлено роздивлявся цих людей, розглядав блискучі, немов зроблені з хромованої сталі, вежі з чудернацькими куцими гарматами, що охороняли підступи до палацу. Не менш екзотично виглядали зловісні силуети бронемашин і літаків, які застигли на асфальтованих майданчиках вздовж муру. Вони були стрімкими, хижими і досконалими, як може бути досконалою позбавлена усього зайвого, окрім бойової доцільності, військова техніка. Водночас жодна з машин не була схожою ні на що бачене Дмитром раніше. Тут не було фарбованих у хакі сталевих монстрів на гусеницях або літаків зі стріловидною геометрією крила. Якби Дмитра хтось попрохав, у цей момент він навіть не зміг би з точністю описати те, що бачить, настільки незвично виглядали машини, біля яких порались люди у дивних військових одностроях. В одному сумніву не було – його ведуть територією військової бази. І не просто бази – навіть не надто гарно розбираючись у бойових машинах, Дмитро міг заприсягтися: жоден з побачених зразків зброї не належить до початку XXI сторіччя. І, якщо припустити, що це не знімальний майданчик дорогого фантастичного екшену десь у Голлівуді, висновок надходив сам собою.

Він у майбутньому.

І це майбутнє зовсім не схоже на безхмарні райські картини, намальовані у дитинстві творами Кіра Буличова.

І тут війна є реальністю.

А коли так, що пророкує статус полоненого, ймовірно наданий йому від моменту прибуття у це неймовірне місце?

Тим часом Дмитрові проводжаті підійшли до збудованого у стилі бароко палацу, що гордовито височів у центрі споруд фортечного комплексу, піднялись гранітними сходами, обабіч яких були розташовані строкаті квітники, і зупинились біля двох вартових з карабінами, що охороняли вхід. Кілька секунд нічого не відбувалось, а потім підійшов ще один військовий – кремезний чоловік у білосніжному комбінезоні. Він оглянув Дмитра недовірливим поглядом, після чого запитливо позирнув на одного з конвоїрів. Той щось упівголоса йому доповів, конвоїри віддали честь, приклавши стиснуті у кулак правиці до грудей, і пішли геть. Чоловік у комбінезоні холодно подивився на Дмитра.

– Ходімо, – коротко сказав він і натиснув кнопку дзвінка біля дверей.

Двері відкрив ще один озброєний карабіном солдат. Пильно оглянувши Дмитра і його проводжатого, без слів змахнув головою, мовляв, проходьте. Дмитро, намагаючись не пропустити жодної деталі побаченого, зайшов всередину похмурого палацу, одразу ж здивовано відзначивши, що нетрі цієї споруди зовсім не пасували до її зовнішнього стилю. Тут архітектуру скоріше можна було віднести до футуристичної, аніж до прадавнього бароко. Лише бездоганна білизна і блиск. Скло і полірований метал на фоні холодних тонів, від яких ставало не по собі. Деякий час крокували широкими, освітленими м’яким сяйвом коридорами, після чого підійшли до довгого ряду металевих розсувних дверей.