Юрій Сорока - Легіон Хронос

«Очевидно, ліфти, – подумав Дмитро. – Дивно, ззовні не скажеш, що будинок надто високий».

Підтверджуючи гіпотезу Дмитра щодо ліфтів, чоловік у білосніжному комбінезоні приклав до освітленого сенсорного віконця великий палець правиці, і двері однієї з кабінок розчинились.

– Прошу, – вказав він Дмитрові й ступив слідом за ним у кабіну.

Двері тихо зачинились і кабіна провалилась у безодню з таким прискоренням, що Дмитро ледве втримався на ногах.

«Ну, звичайно, як я одразу не здогадався, ми їдемо не вгору, а униз».

Їхали досить довго – не менше п’яти хвилин. Нарешті кабіна зупинились і двері нечутно відчинились. Та ж картина футуристичної бездоганності. Чорт забирай, куди ж він потрапив?

– Це шахта? – запитав Дмитро у проводжатого, аби хоч якось розпочати розмову.

– Ні, – коротко відповів він.

– А що?

Замість відповіді незнайомець у комбінезоні вказав рукою на коридор, запрошуючи слідувати за ним. Дмитрові не залишалось нічого іншого, як скоритись. Вони ще кілька хвилин кружляли, подекуди зустрічаючи озброєних людей, які не звертали на Дмитра жодної уваги, і, нарешті, зупинились біля дверей, на яких красувалась табличка з написом «Консул».

– Прошу пройти, – вказав на двері проводжатий.

– Дякую за товариство і дружню розмову, – буркнув Дмитро і, не примушуючи себе просити двічі, штурхнув двері кабінету.

Перед ним знаходилось яскраво освітлене приміщення, умеблювання якого складалось із стола і кількох шаф, виконаних у все тому ж футуристичному стилі. На стінах мигтіли численні монітори, серед яких, немов випадково опинившись в товаристві високотехнологічної електронніки, розташувалась картина. На ній було зображено римського легіонера у повному обладунку, зі щитом і списом у руках. Напис під картиною проголошував: «TEMPORA MUTANTUR, ET NOS MUTAMUR IN ILLIS». [3]  Час змінюється і ми змінюємось разом з ним ( лат .). Дмитро на якусь мить так захопився величчю античного воїна, що не помітив уважного погляду господаря кабінету. Нарешті відвів очі від закутої у сегментовану лоріку [4]  Лоріка – у Давньому Римі обладунок, що захищав торс вояка. постаті легіонера і відкашлявся.

– Здрастуйте… – ніяково промимрив він, зрозумівши, що потрапив перед очі якогось високого начальства.

За столом, обпершись спиною на високу спинку оббитого чорною шкірою крісла, сидів невеличкий лисий чоловік у білосніжному комбінезоні з золотими стрічками на рукавах. На обличчі мав великі окуляри у старомодній роговій оправі, пальцями правиці барабанив до столу. Відгукнувшись на вітання Дмитра, господар кабінету вказав на один із стільців, які стояли у ряд вздовж стіни.

– Радий вас бачити, Дмитре. Присядьте, у нас буде довга розмова.

Дмитро, схиливши голову, пройшов кабінетом і сів на вказаний стілець. Нарешті хтось хоче йому пояснити, що відбувається. О, у нього є безліч запитань. Море, лавина запитань! Дмитро вже розкрив було рота, але чомусь не зміг вичавити з себе жодного звуку. Господар кабінету з табличкою «Консул» мав над ним якусь дивну владу, примушуючи поводитись так, як зазвичай поводиться підлеглий у кабінеті керівника. Дмитро лише безпорадно глянув на співрозмовника і вирішив очікувати, що скаже той. Маленький лисий чоловічок посміхнувся, мовляв, я все розумію, поставив лікті на стіл перед собою і сплів пальці рук.

– Отже, ми нарешті зустрілись. Насамперед давайте познайомимось. Я Консул організації, яку ми звикли іменувати Легіон Хронос. Сподіваюсь, вам вже доводилось чути цю назву?

– Так, хоча…

– Моє ім’я Марк Светоній. Ви, як мені відомо, Дмитро Міщенко?

– Саме так, – відповів Дмитро, взявши себе до рук. – Залишається додати: який абсолютно нічого не розуміє.

Марк Светоній співчутливо посміхнувся.

– Не переймайтесь. Ви тут якраз для того, щоб отримати усі потрібні пояснення. Останні події вас е-е… здивували?

– Вони мене шокували, пане Марк.

– Саме так. На жаль, це завжди відбувається саме так, і ми безсилі вплинути на процес. Громадяни не мають права здогадуватись про існування нашої організації, це записано у законі. Тож підготувати вас до майбутніх подій ми просто не мали права. Крім того, все відбувалось занадто стрімко – Преторій мало не втратив контроль над ситуацією.

Дмитро, вирішивши, що вдавати з себе бідного родича йому все ж не з руки, вільніше розмістився на стільці, дістав з рюкзака пляшку мінералки і відкоркував її.

– Не бажаєте водички?