Юрій Сорока - Легіон Хронос

Ще до того як проминув греблю Дніпрогесу і опинився на широких проспектах центру Запоріжжя, Дмитро зрозумів, що не знайде тут нічого такого, на що не зміг би натрапити вдома. Та ж картина – залишені на дорозі автомобілі, пусті тротуари, відкриті двері барів і крамниць, у яких немає жодної душі.

Не менше години, роздивляючись міські пейзажі, Дмитро кружляв вулицями. Зрештою зупинився поблизу музею ретроавтомобілів на вулиці Виборзькій, у якому колись бував з батьком. Як же це було давно, подумалось Дмитру, а тут майже нічого не змінилось. Та ж сама охайна огорожа, ретельно підстрижені кущі і яскраво освітлені павільйони, у яких застигли витвори автомобільної індустрії минулого століття. І цієї миті, пригадавши, як він, дванадцятирічний підліток, бродив цими павільйонами поруч з батьком, Дмитро відчув таку самотність, яку, вочевидь, має відчувати космонавт, що знаходиться на відстані багатьох тисяч кілометрів від Землі. Хоча ні, їх навряд чи можливо порівняти – у космонавта, на відміну від Дмитра, є зв’язок з людьми. З людьми, які сидять у центрі управління польотами і будь-якої миті готові сказати щось оптимістичне і підбадьорливе.

Роздумуючи про все це, Дмитро деякий час сидів, поклавши голову на кермо, після чого скинув з себе заціпеніння і продовжив рух закляклими вулицями. І знову картини мільйонного міста, завмерлого, позбавленого руху, приголомшували його, примушували відчувати себе комахою, яка опинилась серед гірського бескиддя. Мертві будівлі з вікнами, у яких сяє світло, пусті автомобілі, чорні дерева вздовж тротуарів…

Хоч він і бував тут кілька разів, але як водій – жодного, тим більше водій, який змушений пробиватися перетвореними на автостоянки шляхами. Інколи доводилось обережно об’їздити тротуарами щільні ряди транспорту, що завмер на дорозі, – Запоріжжя не менш Дніпра славилось своїми заторами навіть у вечірні часи. Спочатку Дмитро навіть хотів покинути машину і далі йти пішки, але, зрештою, відкинув цю ідею. Подумки запитуючи себе, що він хоче знайти у нетрях чужого міста, не мав відповіді й на це запитання. Можливо, розв’язати головоломку, в яку перетворився світ навколо? Але чому саме тут? А можливо, він підсвідомо намагається бути подалі від місця зустрічі з озброєними переслідувачами, яких, за подачею загиблого легіонера, вже й сам почав називати варварами. Піймавши себе на такій думці, Дмитро зітхнув. Легіонери, варвари… Ті, хто затіяв цю безглузду гру, явно марили величчю Давнього Риму. Інакше звідки така хлоп’яцька термінологія? Він знову пригадав перестрілку з варварами і вбивство легіонера. Якщо термінологія й була хлоп’яцькою, сама гра такою не виглядала. Невідомо ким були гравці, у полі чиїх інтересів він опинився, але з приводу того, що обидві команди налаштовані досить серйозно, сумнівів не залишалось. Хто ж насправді друг, а хто ворог? Чи ворогами є усі? Знову безліч запитань. А можливо…

Дмитро натиснув на гальма і зупинився.

Можливо, саме так людина відчуває себе, коли помирає? Справді, а хто може посперечатись з подібним висновком? Імовірно, такий вигляд і має горезвісний тунель, що його сотні разів описували у жовтій пресі, намагаючись привернути увагу сентиментального читача? Або це чистилище, куди після смерті має потрапити студент, який не надто ретельно ставився до виконання своїх студентських обов’язків? Втім, припущення легко перевірити. Оглянувши салон у пошуках чогось, що можна б було використати як тест… тест на життя (божевілля!), Дмитро натиснув на кнопку пристрою для прикурювання. Зачекав кілька секунд, після чого дістав його і притис помаранчеве вічко до зап’ястя лівої руки.

І тієї ж миті заволав від пекучого болю.

Відкинувши розпечений циліндрик, схопився за руку. Воістину – якщо Бог має на меті скарати, спочатку відбирає розум! Відчуваючи шалену лють на самого себе, Дмитро виліз з автомобіля і почав розглядати околиці. Червона смужка неба на сході, здавалось, стала ширшою і набрала ще більш зловісних тонів. Поблукавши поглядом нижче, Дмитро відшукав вхід до невеличкої кав’ярні і почимчикував туди. Не дивлячись на те, що годинник вперто показував двадцять третю двадцять, він встиг добряче зголодніти.

У приміщенні кав’ярні, як і передбачав Дмитро, все виглядало так, ніби її щойно залишили. На стільцях і столиках речі відвідувачів, вітрину-холодильник і вивіску з назвами блюд підсвічено матовими лампами денного світла. Поряд, на шинквасі, працював невеличкий телевізор, демонструючи блакитний фон. І жодної людини навкруги. Дмитро з виглядом господаря зайшов за шинквас, взяв з полиці велику фарфорову таріль, відчинив вітрину-холодильник і набрав собі чималу гірку салату з баликом, оливами, бринзою і вершками. Кілька хвилин поворожив над кавоваркою і, наливши у чайну чашку потрійну порцію еспрессо, сів за один зі столиків. Викинувши з голови думки, які не давали йому спокою протягом останнього часу, взявся за їжу.