Юрій Сорока - Легіон Хронос

Роздумуючи про це, Дмитро вирішив зайти у кав’ярню і випити чашку кави. До такого рішення спонукав дрібний холодний дощ, який почав засівати вулиці міста – вочевидь у небесній канцелярії вважали, що вогкий вересень вивергнув на них надто мало вологи.

Замовивши каву, Дмитро почав розмірковувати про дзвінок незнайомця. Можливо, слід було поспілкуватись і з’ясувати, що йому потрібно? Втім, це зробити не пізно – номер телефону незнайомця зафіксовано у пам’яті мобільного. Але він не хотів продовжувати перерваної розмови, навіть боявся її продовження. Чому? Цього Дмитро не знав. Мабуть, все те ж шосте відчуття, що було у Дмитра значно більш розвинуте, аніж у його однолітків. Йому, наприклад, не складало жодних труднощів відгадати результати футбольного матчу, який щойно розпочався, а це, у свою чергу, викликало щире захоплення знайомих. Або той випадок з Олечкою Павлишиною, коли він відважився запросити її на побачення. Чомусь Дмитро від початку знав, що вона не прийде, а буде, розташувавшись з подругою на терасі літньої кав’ярні неподалік, сміятись з його безглуздого вигляду. Ще б пак, як у анекдоті – під годинником, з букетом квітів і розгубленими очима. Проте її очі виглядали не менш розгубленими, коли Дмитро раптово з’явився у неї за спиною, пожбурив на стіл букет і покрокував геть.

Від думок відірвав телефонний дзвінок. Невже знову незнайомець? Напевне все ж варто вислухати. Ніколи не пізно піти, якщо розмова виявиться розіграшем, або ще чимось непотрібним. Дмитро поставив на стіл чашечку з кавою і дістав слухавку мобільного. Телефонувала тітка Віра.

– Ну, що я тобі казала? – зловісним голосом розпочала вона читку моралі.

– Про те, що я можу спізнитись.

– От! Ти ніколи мене не слухаєш. А я, між тим, завжди бажала тобі лише добра. Тож заявляю тобі, Дмитре, цілком офіційно – ти безвідповідальний, недисциплінований і невдячний юнак!

– Так, тітко Віро, ви маєте рацію.

– І все? Я просто маю рацію і все?!

– Так.

– Як тоді пояснити двійку з історії, отриману тобою не далі як сьогодні вранці?

Їй про все відомо. І про запізнення, і про двійку. Втім, цей факт до шостого відчуття не мав жодного відношення – тітка Віра просто була знайома з Буцефалом і той про все їй наскаржився. Скоріш за все і про фетиш.

– Мало того, ти ще мав нахабність привселюдно назвати викладача фетишистом! Ну що мені з тобою робити, Дмитре?

– Я не називав Буцефала фетишистом, – Дмитрові стало весело.

– Кого?!

– Петра Олексійовича.

Тітка Віра на тому кінці театрально зітхнула.

– Це переходить усілякі рамки, юначе! Запам’ятай, подібна поведінка ні до чого доброго тебе не виведе. Тебе відчислять, ти потрапиш до війська. Будеш будувати дороги.

– А чому саме дороги? – здивувався Дмитро.

– Чи що там ще будують будівельні війська?

– Таких військ не існує, тітонько.

– Яка різниця! Ти хочеш до війська?

– Я ще не вирішив. Зрештою, на сході війна, тож, цілком можливо, я там буду корисним.

У відповідь на останню фразу тітка Віра видала таку ґрунтовну лекцію про безвідповідальність і кару, яка за нею обов’язково настає, що Дмитро змушений був покласти слухавку на стіл і взяти до рук чашку. Близько двох хвилин насолоджувався напоєм, роздивляючись у вікно натовп пішоходів, що тік повз вітрину кав’ярні. Закінчивши, сказав у телефон:

– Я зрозумів вас, тітко Віро. І обіцяю виправитись найближчими днями.

– Нарешті. Нарешті я достукалась до твоєї свідомості! Повір, я турбуюсь про тебе.

– Мені про це відомо. Дякую, тітко Віро, я намагатимусь виправити двійку.

Голос тітки пом’якшав:

– Ти ж розумний юнак, Дмитре. Отже, намагайся чинити так, щоб твої батьки, якби вони були живі, могли б пишатися тобою. І ця твоя фраза про бажання потрапити на війну… Вона мене лякає. Ти ж не зробиш цього?

– Чим я кращий за хлопців, які боронять батьківщину там, тітко Віро? – відповів Дмитро запитанням на запитання.

– Але ти не можеш…

– Можу. Але доки не переймайтесь, – додав він, почувши у слухавці схлипування, – у найближчих планах маю закінчення інституту. Буцефал не заслуговує на таку приємність як моє відчислення.

У квартирі все виглядало так, як і десять з лишком годин тому. Дмитро швидко приготував собі вечерю, проковтнув її, запиваючи гарячим чаєм, постояв кілька хвилин під душем і вирішив вкладатись спати. Похмуре небо за вікном набуло смолистих тонів і це свідчило про той факт, що черговий бездарний день залишився позаду. А завтра знову настане очікування чогось такого, що поставить хрест на цьому нецікавому існуванні. Чомусь Дмитро мало не з дитинства звик вважати, що так і має статись. І, якщо раніше це можна було списати на дитячі фантазії, з кожним роком така впевненість додавала Дмитрові дивацтва у очах оточуючих. От і Макс. Після того, як Дмитро поділився з ним своїми підозрами про декорації, що їх оточують, розсміявся: «Усе життя – лиш гра, а люди в ній актори!»