З кухні, відволікаючи Дмитра від невеселих думок, бадьоро засвистів чайник. Хлопчина зітхнув і почимчикував пити каву з бутербродами. На ходу з насолодою вимкнув телевізор, на екрані якого шикарна блондинка оповідала голлівудського вигляду чоловіку про переваги нового засобу від геморою з назвою «Проктозан».
Телефон задзвонив у ту мить, коли Дмитро, обпікаючи горлянку гарячою кавою, був схильним до діалогу найменше. Телефонувала, звичайно, тітка Віра.
– Ти ще вдома! – повним трагічності голосом мовила вона.
– Я вже збираюсь у інститут.
– Ти знову запізнишся.
Дмитро зітхнув.
– У мене ще є час.
– Молодий чоловіче, не сперечайся зі мною. Ти знову запізнишся, а зрештою тебе просто відчислять. Ти цього бажаєш?
– Тітко Віро, ви надто згущуєте фарби. Загроза відчислення доки що не є невідворотною.
– Ти завжди намагаєшся все перевести на жарт. Але мені не до жартів. Твої батьки, земля їм пером, мріяли бачити тебе освіченою людиною. Невже ти хочеш їх підвести?
– Ні. Саме тому я кладу слухавку і виходжу з квартири.
– Дмитре… – Дмитро, не дослухавши останньої фрази, зміст якої йому був відомим наперед, поклав слухавку. Він змахнув зі столу хлібні крихти, помив чашку і, поставивши її на полицю, пішов одягатись.
На зупинці маршрутного таксі, як завжди, було не проштовхнутись – ранкова година пік: усі їхали зі спального мікрорайону Березинка, де мешкав і Дмитро, у центр. Щоб зайняти місця у навчальних аудиторіях, офісах, за прилавками крамниць, або верстатами заводів. І хоч Дмитро здогадувався, що саме таку картину спостерігатиме на зупинці, в душі все ж вилаявся. Так, як лаявся вчора, і як, напевне, лаятиметься завтра. Хоча завтра настрій буде не таким кепським – п’ятниця і розуміння факту, що цілих два дні він матиме можливість забути про заповнену натовпом зупинку і обридлий кабінет з портретами великих істориків минулого.
Перше маршрутне таксі, як того і слід було очікувати, не зупинилось. Лискучий жовтий автобус поважно продефілював повз зупинку, демонструючи Дмитру абсолютну ним незацікавленість. Подібним чином вчинив і другий, запам’яталась лише розпластана по бічному склу чиясь спина – вона була схожа на метелика, котрого готують для колекції. Доля змилувалась лише хвилин через десять – третя маршрутка все ж зупинилась і Дмитро у супроводі кількох товаришів по нещастю розпочав її стрімкий штурм.
Коли, спітнілий і добряче пом’ятий, Дмитро заходив до аудиторії, стрілки годинника докірливо показували, що він спізнюється на десять хвилин. Це одразу ж помітив викладач – той самий товстун на ім’я Петро Олексійович, у студентському середовищі відомий під назвиськом Буцефал.
– А ось і наш довгоочікуваний Міщенко! – з посмішкою, яка не віщувала Дмитру нічого доброго, викладач повернувся спиною до недбало витертої дошки і поклав руки на поручні крісла. – Втім, як завжди. Яку версію своїх неймовірних пригод ви нам оповідатимете цього разу?
Дмитро відчув роздратування. Він ніколи не був схильним до віртуозної брехні, тож неймовірних історій, як це полюбляли робити деякі інші студенти, пояснюючи запізнення, не складав. Та це жодним чином не цікавило Петра Олексійовича. Дмитру навіть здавалось, що усі напучування, що їх доводилось вислуховувати від історика, були лише спробами того похизуватись власним красномовством.
– Вибачте, Петро Олексійович, але транспорт… – Дмитро знав, що виглядає жалюгідно, але погоджувався на таку жертву. – Півгодини простояв на зупинці.
– Дмитро, ви не оригінальні.
– Але чесний.
– Можливо. А вас не лякає той факт, що чесність не завжди допомагає уникнути покарання за здійснені вчинки?
З райка почулись ліниві смішки – колеги раділи короткочасній інтермедії, котра відстрочувала нинішнє покарання у вигляді опиту на тему «Гетьман Богдан Хмельницький та його політика після укладення Зборівської угоди 1649 року».
– Зауважу, Дмитре, проблеми з транспортом легко вирішуються більш завчасним виходом з дому, – продовжив Петро Олексійович з самовдоволеним виглядом. – Ви не цінуєте часу. А він такого відношення не терпить!
– Мені це відомо.
– Маю надію. Що ж, сідайте на своє місце, молодий чоловіче. Я залишаю за собою право детально побесідувати з вами на тему домашнього завдання.
Дмитро зрозумів, що поганий настрій вранці був лише передчуттям біди, яка зараз набувала реальних обрисів – його знання політики гетьмана Хмельницького не витримувало жодної критики. Як до Зборівської угоди 1649 року, так і після неї. Втім, до часу аудієнцію у викладача було закінчено, і Дмитро, повісивши мокру парасольку на вішалку, почимчикував за свій стіл. Сів поряд з Максом – приятелем, поряд з яким сидів від початку навчання в інституті.
Читать дальше