Юрій Сорока - Легіон Хронос

Геліодор мовчки проковтнув докір. Марк Светоній повернувся за стіл. Було помітно, що ситуація його непокоїла, але, будучи людиною прагматичною, Консул швидко опанував себе.

– Наскільки велика ступінь загрози?

– Невідомо. На мою думку, вони спробують розшукати просторово-часові координати локації Легіону. Якщо це їм вдасться, про наслідки здогадатись неважко.

– І наскільки вони близькі до своєї цілі?

– Надто близькі. В них у полоні двоє моїх офіцерів.

– Чорт забирай! – не стримався Марк Светоній. – Офіцери Преторіанської Гвардії в полоні у КВТП! Що може бути гіршим?! Адже у них повний доступ до інформації з різноманітними грифами!

– Мені прикро, але все виглядає саме так.

Марк Светоній зручніше вмостився у кріслі й забарабанив пальцями по прозорій кришці столу.

– Хто ці люди?

– Подружжя Міщенків. Володимир і Галина. З нами три суб’єктивних роки. Працювали під прикриттям у КВТП. Причини провалу мені невідомі, але є підстави сподіватись, що вони витримають тиск варварів і не луснуть. Хіба один нюанс…

– Який саме?

– На них можуть натиснути особливо дошкульно. Під час вербування ми припустилися помилки.

– Я не хочу чути про помилки, Геліодоре! За останній час ви їх накоїли надто багато!

– Так склалося, і це теж не моя провина, ви знаєте. Я перебуваю на посаді Префекта Преторія лише один суб’єктивний рік.

Марк Светоній нетерпляче помахав рукою.

– Добре, добре, досить порожньої балаканини. Розповідайте, у чому суть проблеми?

– У Міщенків в континуумі залишився син. Він громадянин. Є підстави вважати, що тиск на них буде вчинено саме через нього.

– Чорт забирай! – вдруге вилаявся Консул. – Така робота нікуди не годиться! Як можна проводити вербовку, залишаючи у континуумі найближчих родичів людини? Чому я про це не знав?

Геліодор спокійно знизав плечима. Марк Светоній кілька секунд про щось роздумував, заплющивши очі, після чого піднявся з крісла, обійшов стіл і поглянув на Префекта Преторія впритул.

– Ви ще тут? Діставайте його звідти, Геліодоре!

Геліодор мовчки встав, віддав честь, притиснувши кулак до металу кіраси, крутнувся на підборах і зник за дверима.

Погода оптимізму не додавала – від початку ранкових сутінок йшов дрібний холодний дощ. Автомобілі, які діловито сновигали за вікном, мали неохайний вигляд. Підкидали похмурості картині осіннього ранку й каштани – вони захворіли ще під час літньої спеки і тепер стояли майже голі. Мокрі, безлисті і чорні.

Дмитро зітхнув і поглянув на годинник. Стрілки вказували на сьому тридцять. За годину він має бути в інституті. Сьогодні першою парою історія, а це, поєднуючись з непривітною картиною за вікном, примушувало гарячково відшукувати причину не виходити з дому. Втім, перегорнувши кілька з найбільш популярних «відмазок», Дмитро зрозумів, що жодна з них не підходить. На ГРВІ він «хворів» позаминулого тижня, а минулого понеділка прогуляв першу пару взагалі без вагомих на те причин. Тож тепер, ризикнувши ігнорувати відвідини предмету з назвою «Історія», цілком вірогідно міг наразитись на двійку у семестрі. А це вже проблема.

Дмитро не любив історію. Так було не завжди, раніше вивчання її навіть приносило задоволення. У сьомому класі він попросив батька принести з кафедри репродукцію картини Шарля Ленепве «Жанна д’Арк під час облоги Орлеана». Дмитро міг годинами роздивлятись репродукцію, уявляючи, якою насправді була героїня середньовічної Франції. І не лише Орлеанська діва цікавила його, являючись крізь глибину століть, були й інші улюблені персонажі. В розкішних античних вбраннях або закуті у залізо лицарських обладунків, позбавлені страху могутні воїни і мрійники-вчені, винаходи яких колись круто змінили хід історії. А як цікаво було слухати розповіді шкільного вчителя про часи, що давно минули! Слухати і уявляти себе то командиром римського легіону, який, сидячи у сідлі баского скакуна, спостерігає за залізними лавами солдатів, то галантним кавалером, центром уваги дівчат у пишних шовкових сукнях.

Але дитячі фантазії залишились у минулому. І справа зовсім не у тому, що змінився він сам. І не у тому, що інститутський викладач історії був зовсім не тією людиною, яка могла зацікавити студентів вивченням предмету. Хоча Буцефал (як потай кликали професора студенти) мав справжній талант налаштовувати проти себе людей і Дмитро від перших днів навчання конфліктував з ним, не вважаючи себе першопричиною розбрату. Однак була у нелюбові Дмитра до історичної науки ще одна вагома причина. Але без потреби він не любив згадувати про неї.