Юрій Сорока - Легіон Хронос

– Ну ти даєш! – зашепотів Макс. – Хіба не знаєш, що Буцефал зранку не в гуморі?

Дмитро не відповів. Звичайно, він це знає.

– Тюхтій, – змахнув рукою Макс.

– А тобі лише позубоскалити, – буркнув Дмитро і виклав на стіл кілька зошитів.

Макс, з виглядом ображеної чесноти, приклав руки до грудей.

– Я – само милосердя. Не переймайся. Зараз Олечка Павлишина ще більше отримає.

Немов у відповідь на його слова, двері відчинились і до кабінету забігла Олечка. Рожевощока і перелякана.

– Петро Олексійович, я…

– Що, Олю?! Що знову?! – голосом мученика обізвався зі свого кутка викладач.

– Вибачте, я запізнилась!

– Я помітив це, Олечко. А ще я помітив, що ви запізнюєтесь з істинно німецькою пунктуальністю! Просто геніально запізнюєтесь – на чверть години кожного дня. Меншого ви просто не можете собі дозволити! Я, здається, скоро почну вдаватись до заходів!

– Але, Петро Олексійович…

– Ніяких «але», Олю. Ідіть на своє місце. Від завтрашнього дня запізнення більш як на три хвилини буду карати з середньовічною жорстокістю. Тебе, Міщенко, це теж стосується!

Оля, ще більш рожевощока, аніж хвилину тому, пішла до свого столу, намагаючись не помічати сяючих посмішок одногрупників. Хоча могла б звикнути. Вистава, яка мала місце щойно, проходила без перерв і значних змін сценарію протягом багатьох місяців.

Дмитро зітхнув і зручніше примостився, намагаючись стати непомітним для Буцефала. І потерпів цілковите фіаско.

– Пане Міщенко, не бажаєте розповісти нам тему домашнього завдання?

Дмитро мужньо витримав Максове поплескування по плечу, після чого поплентався до дошки.

– Отже, що ви можете повідомити нам про внутрішню політику великого гетьмана після підписання трактату у Зборові? – Буцефал не говорив, він смакував слова.

Суд, вирок і страта не зайняли більше трьох хвилин. Буцефал з задоволенням вліпив Дмитру двійку і, дивлячись поверх своїх окулярів, сказав:

– Просто феноменальна недбалість. Ви, молодий чоловіче, вперто ігноруєте мене і мій предмет. І не який-небудь предмет, а історію! Те минуле, без якого немає майбутнього. Адже ще древні казали… – Буцефал посипав латиною, і Дмитро відверто занудьгував.

– А для вас, я бачу, мої слова лише пустий звук? – лиховісно притишив голос Петро Олексійович. – Під час заліку я знайду можливість продемонструвати, що ви чините не зовсім пристойно.

Дмитро відчув, що з нього досить.

– Послухайте, Петре Олексійовичу, а ви не перебільшуєте значення вашого предмету у моєму наступному житті?

– Що? – глипнув очима Буцефал, замовкнувши на півслові.

– Я маю на увазі той факт, що на дворі XXI сторіччя. А гетьман Хмельницький і його політика – це лише порох на архівних полицях. Я розумію, що історію потрібно знати, але ставитись до неї як до фетишу не надто розумно.

– До фетишу?! – вражено прошепотів Буцефал.

– Саме це я мав на увазі. Тож чи не краще мені, як людині, котра готується стати інженером-програмістом, звернути свою увагу на більш актуальні речі?

Буцефал від несподіванки навіть зняв окуляри.

– Але… Як ви смієте?! – промимрив він.

Дмитро змахнув рукою і пішов на своє місце.

– Я й не сподівався на ваше розуміння.

– Ох і пожалкуєте ви про свої слова і недбале ставлення до історичної науки, молодий чоловіче! – зарипів за спиною голос Буцефала.

Якби ж Дмитро міг знати, що чує цієї миті справжнє пророцтво!

Все розпочалось за годину до закінчення пар. Саме у той момент, коли Дмитро сидів за монітором у комп’ютерному класі й заглибився у цифрові джунглі мови для програмування під назвою C#. Поряд, щось мугикаючи собі під ніс, трудився за монітором свого комп’ютера Макс.

Тоді й прийшло повідомлення. На Фейсбук.

Дмитро клацнув «мишкою» на ярлику нового повідомлення, виводячи його на екран.

«Привіт. Нам потрібно зустрітись».

Дмитро поглянув на сторінку дописувача – фото відсутнє, ім’я Іван Іваненко ні про що не говорить. Якась маячня. Невже хтось з однокашників вирішив зайнятись дурними жартами? Ну, так легко його не візьмеш.

«Я вже зустрічаюсь з чарівною дівчиною. І не надто полюбляю таємничих незнайомців».

Дмитро натиснув клавішу «Enter» для відправки повідомлення і почав потай спостерігати за присутніми у кабінеті. Хто ж почне клацати клавіатурою? Клацали двоє – Андрій Петренко і Макс. Кандидатуру Петренка Дмитро відкинув одразу – цей худий, немов велосипед, «ботан» про почуття гумору знав не більше, аніж вчені про поверхню Марса. Макс, точно він! Зареєструвався під новим «ніком» і блазнює. Користується тим, що з одного робочого місця важко побачити те, що робиться на моніторі іншого. Дмитро відкрив вікно повідомлень до Макса і заклацав клавішами: