Марина та Сергій Дяченко - Промінь

– Сьогодні День Старту, сьогодні свято, – продовжувала Ліза сильним дзвінким голосом. – Тож сміймося! Танцюймо, як звичайно! Ніхто не вмер, усі просто пішли в інше місце й чекають на нас там! Хто, хто ще не вірить мені, що батьки чекають нас на Землі?! Хто мені не вірить?

І вона з викликом обвела поглядом зал, миттю переходячи від ейфорії до люті, готова, здається, розтерзати кожного, хто засумнівається.

– Я не можу її стримати, – пошепки сказала Аніта на вухо Марії. – Вона некерована.

– Що ж ви не вітаєте нас, дорослі?! – Ліза дивилася тепер зі сцени прямо Марії в очі.

Промінь без запиту увімкнув музику – «Марш космічної траси», неофіційний гімн екіпажу.

– Вітаємо, промінці, – Марія ледь підвищила голос, і Промінь посилив його, запустивши в динаміки. – Відсьогодні ви – дорослі кванти, а отже, можете пити в барі коктейль, а найсміливіші – горілку!

У залі з полегкістю засміялися. На секунду здалося, що все повернулося, що все, як і раніше, що цей День Старту нічим не відрізняється від інших.

Ліза схопила за руки хлопців, що стояли поруч, стисла їхні долоні так сильно, що ті здивовано здригнулися. Підняла руки вгору, зробила крок до краю сцени, і зал вибухнув оплесками:

– Вітаємо! Кванти! З днем народження!

– З Днем Старту! Щастя в новому році!

– Лі-за! Лі-за!

Марія дивилася, злегка насупивши брови. Не хотіла показувати на публіці ні роздратування, ні тривоги.

Коли надворі стало прохолодно, він усе-таки вернувся у свою кімнату. Упав у ліжко, але заснути не міг, узяв книжку навмання, увімкнув лампу в головах, і знову ж навмання став читати: «Сенс має бути знайдений, але не може бути створений. Створити можна або суб’єктивний сенс, просте відчуття сенсу, або нісенітницю. Тим самим зрозуміло й те, що людина, яка вже не в змозі знайти у своєму житті сенс, так само, як і вигадати його, тікаючи від почуття втрати сенсу, створює або нісенітницю, або суб’єктивний сенс…»

Це дивно, але книжка заспокоїла його, і, засинаючи, він не зовсім вдячно впустив її на підлогу. Він бачив яскравий, кольоровий і об’ємний сон: долину неймовірної краси, але далеко внизу. У сні, стоячи на краю скелі, він відступив – боявся висоти. Від цього страху він прокинувся усередині сну в маленькій брудній кімнатці, і згадав, що от якраз висоти він ніколи не боявся. Хотів заснути знову й вернутися в прекрасну долину, але тут закричав будильник, якого Денис не ставив. Він прокинувся остаточно: пів на десяту.

Голова боліла так сильно, що Денис доповз до аптечки у ванній і знайшов розчинний анальгетик. У буфетній нікого не було, валялися на столі залишки сніданку – картонні й пластикові коробки, стаканчики, серветки. Денис розвів у воді порошок, надірваний пакетик залишив на транспортері. Широка сіра стрічка почала рухатися, пакетик поплив по ній, як крихітний джет по пустельному злітному полю, і зник за прогумованою бахромою. Денис провів його поглядом.

Пійло пускало бульбашки в склянці, самим своїм виглядом відбиваючи найменшу охоту його куштувати. Денис заплющив очі, затримав дихання й випив до дна. Механічно сполоснув склянку під краном.

Він відтягував зустріч з Еллі, і злився на себе за це. Що між ними сталося? Нічого не сталося і не могло статися, спасибі товаришеві Славіку за нашу розбиту пику. Довіра? Взаємний потяг? Навряд, просто Денис учора розбазікався. Звісно, рано чи пізно вони змусили б його все розповісти. Не та ситуація, щоб грати партизана. Але шкода, що вчора він вилив на Еллі не просто інформацію, а настояний загуслий страх. Краще б голяка станцював, чесне слово.

Як вона дивилася… жалість у її погляді теж була, але була і вдячність за щось, і справжнє зацікавлення. При тому, що вона старша на три роки.

Сам не розуміючи навіщо, він вернувся до транспортера. Розсунув рукою прогумовану бахрому, посвітив телефоном. Що там? Господарське приміщення? Сміття ж хтось повинен вивозити…

Денис ліг животом на стрічку. Дотягся до кнопки.

Стрічка рушила, як у страшному сні, й понесла Дениса до отвору, закритого бахромою. Денис напружинився, зібрався, стискаючи в руці телефон…

Бахрома розступилася. Попереду була тьма. Денис увімкнув ліхтарик; у ту ж секунду стрічка закінчилась, і він полетів сторч головою в колодязь, у шахту…

Ні, не в колодязь. У звичайний сміттєвий контейнер, повний упаковок з-під їжі та одноразового посуду. Затріщав пластик. Контейнер одразу ж кудись рушив, поруч заскреготав метал, запахло кислим. Денис, завивши од болю й жаху, заборсався в баку, вискочив, як пробка. Гарячково заметався промінь ліхтарика…