Марина та Сергій Дяченко - Промінь

– Я простий хлопчик, але так, я молодець з деяких предметів.

– Математика?

– У тому числі.

– Чому ти відразу не сказав? Чому почав ліпити про якогось дядька…

– Еллі, – сказав Денис. – Ти народилася вчасно?

– Що?!

– Ти народилася повністю доношена, чи ні?

Еллі кліпнула. Узялася за темне пасмо волосся, сильно смикнула, Денис навіть здригнувся.

– Я народилася завчасно. Мене ледве відкачали… До чого тут… що? Що сталося?!

Денис виловив з кишені смартфон. Відкрив доповнений список контактів:

– Славік? Спиш? Не спи. Все нормально. Ти народився вчасно чи недоношений? Не кричи! Я серйозно питаю! Так, мені треба знати, я не знущаюся, не кричи! Вчасно?!

Еллі слухала, гризучи кісточку вказівного пальця. Екран телефона згас.

– Не сходиться, – сказав Денис. – Цей нормальний. Ех, розвалилася така гіпотеза…

– Може, розповіси? Про дядька?

На поверхні басейну, як і раніше, плавав самотній листок.

– Якщо ти готова слухати.

Він розповів свою історію вперше з того моменту, як у його спальні одного разу стихли всі звуки, і в кріслі біля стола опинився дядько Роберт. Він сам не розумів, наскільки важливо для нього розповісти, крок за кроком, сформулювати. Виговоритися. Після того, як він замовк, Еллі довго не подавала голосу. Час був – далеко за північ.

– Ти впевнений, що тобі не ставили ніяких неврологічних, психіатричних діагнозів? У тебе не було галюцинацій, провалів у пам’яті, настирливих ідей?

– Ні. Я здоровий.

– Охрініти, – сказала Еллі й обхопила плечі руками. З кожною секундою їй ставало холодніше. Денис уперше бачив, щоб людина отак замерзала за кілька хвилин, хоча ніч була тепла, зовсім літня.

Він зняв джинсову куртку й накинув їй на плечі:

– Ти сюди приїхала з валізою? Зі своїми речами?

– Т-так, – вона заїкалася. – Їх, щоправда, обшукали й порозпихали по пакетах, умова ек… експерименту…

– А мене привезли непритомного… – він хотів сказати «у памперсі», але прикусив язика. – Усі речі нові, з етикетками. Нічого свого. Ніяких документів… Тепер ти розумієш, чому я готовий повірити, що наші пупси – не програма, а…

Він вдивився в її лице й осікся:

– А, добре, не має значення. Не переживай. Тебе вся ця мурня… напевно… не стосується.

– Я довідалася про к-конкурс від свого викладача китайської. Написала заявку. Її розглянули. Тести проводилися на базі столичного університету. Там не було містичних д-дядьків. Там ніхто нікому не погрожував.

– Не хвилюйся. У найгіршому разі – ну, не одержиш свого ґранту.

– Песець, – сказала Еллі. – Я вже не хочу ґранту, я тупо хочу додому.

– Фігня. Ти ж боєць. Як це ти не хочеш ґранту? Усе буде нормально.

Він сів поруч і обняв її за плечі, намагаючись зігріти.

– А ти незайманий, – млосним голосом сказала Еллі.

– Чого ти так подумала?!

– Видно, – вона схлипнула й поцілувала його в губи. На секунду Денис забув про все: про дядька Роберта, програму «Промінь», про те, що Еллі старша за нього на три роки…

А потім стало дуже боляче. Губи, розбиті, ніби лопнули зсередини, неначе їх облили гасом і підпалили. Він напружився, Еллі відчула це, відсторонилася – і засміялася, дивлячись на нього.

– Ти вампір. У тебе підборіддя в крові. На.

Вона подала йому паперову серветку, але при цьому всміхалася так, що Денис не образився.

День Старту був головним святом на «Промені» – день кольорових миготливих вогнів, фонтанів, музики, святкових застіль. На початку вечора вони збиралися в головному залі, амфітеатрі, і разом відраховували ще один рік шляху. Коли почали дорослішати діти, головною подією Дня Старту стало привітання нових повнолітніх: колишні промінці, що стали квантами цього року, піднімалися на сцену. Церемонія проходила зворушливо й смішно. Так було раніше.

Цього разу вперше в День Старту вони згадали тих, хто не дожив. П’ятдесят дві людини – тільки перелік імен тривав хвилину.

Потім довго ніхто нічого не говорив. Марія набрала повітря, щоб перервати гнітючу тишу, але тут на подіум – сцену перед залом – злетіла Ліза Рєпіна, Максимова дочка.

– Ровесники! – вона не готувалася, кожне слово було щире й народжувалося прямо тут, на сцені. – Тепер наша черга! Піднімайтеся до мене, розповімо нашим дорослим, що буде далі, і чому нічого не закінчилося?!

Її слів ніби тільки й чекали. Нові повнолітні, тридцять дві душі, піднялися на сцену – як це робили в попередні роки їхні старші брати й сестри.