Марина та Сергій Дяченко - Промінь

– Господи, як добре, – Славік подивився в небо. – І тепло… Ні, точно не Підмосков’я. Чуєш запах? Туї, кипариси… Це, скоріше, десь поблизу Сочі. Ти там бував?

Денис кивнув. Розмовляти не хотілося.

– Територія тут – супер, велика, я всієї не обійшов. Кущі, доріжки. І нікого нема, прикинь. Ні двірника, ні сторожа. Усе автоматичне. До чого дійшов прогрес!

– Ворота бачив? – байдуже запитав Денис. – Хвіртку? Гараж з машинами? Систему охорони?

Славік похитав головою:

– Якщо ти про втечу, то мені воно не треба. Мені потрібна правильна амністія.

– А що в тебе за стаття?

– Я хакер, – Славік випнув м’язисті груди, прикрашені драконом у кельтському стилі.

Денис промовчав. Нехай Славік крав із супермаркету, чи перебивав номери на крадених тачках, але «хакер» – це красиво. Нехай буде хакер.

– А ти хотів би втекти? – Славік примружив праве око. У нього були очі кольору пакетного чаю, маленькі, але чіпкі. – При тому, що все виходить, і приз у нас в кишені?

Денис опустив повіки:

– Якщо побачиш, де тут вихід, просто скажи мені. Хочу глянути.

– Цікаво, – Славік закинув руки за голову. – Я працюю за амністію, Еллі – за навчальний ґрант в якомусь охеренному університеті… Марго надіється вилікувати свого хлопця. А ти? Що в тебе за приз?

Денис не відповів.

– Ну, добре, – Славік посміхнувся. – Мовчи, мовчи. Все одно не втримаєшся і розколешся.

Еллі й Марго вибралися з джакузі в басейн. Еллі пірнула й красиво попливла над самим дном, у товщі води.

– Пливе, як змія, – сказав Денис.

– Як русалка! – обурився Славік. – Брутальні діти пішли… Вона тобі дасть – «змія»!

Еллі, за нею Марго вибралися з води. Еллі одним рухом голови закинула волосся назад, як у рекламі. На Дениса й Славіка полетіли бризки.

– Ще! – Славік заіржав, як кінь.

– Чого сидите, пенсіонери, плавати не вмієте?

– Дай мені поштовх! – Славік підхопився. – Дай мені мотивацію! Дай мені сенс туди стрибати, русалко!

Еллі недбало штовхнула долонями його шоколадні голі плечі, Славік комічно замахав руками, балансуючи на краю басейну, шубовснув, здійнявши хмару бризок, і поплив, демонструючи розгонистий напівдикий кроль.

Алкоголю в буфеті не знайшлося. Обійшлися мінеральною водою, вечеряли розігрітими овочами й розігрітим м’ясом. Денисові важко було жувати, він знайшов упаковку з супом-пюре. Працював транспортер, після натискання кнопки він забирав сміття й використаний одноразовий посуд.

– Нездорове харчування, – задумливо сказала Еллі. – Напівфабрикати.

– А ви разом з Марго приготуйте нам пожерти, – дозволив Славік. Еллі гостро на нього глянула:

– Експлуатація жінок? У тебе такі самі руки, візьми й приготуй.

– Там в офісі робот-підлогонатирач, – сказала Марго. – Я заглянула ввечері, злякалася. Він такий… неначе живий. Повзає.

– У мене кіт на такому катався, – сказала Еллі. Перевела погляд на Дениса: – Ти як?

– Краще за всіх.

Славік схвально засопів.

– Я тут подумала, – сказала Марго. – А що, як комусь із нас стане справді погано? В’язи собі скрутить… Невже ми не зможемо викликати «швидку»?!

– За умовами – не зможемо, – відгукнулася Еллі. – Тільки через тридцять днів. Двадцять дев’ять. Постарайся не скрутити в’язи.

Вони помовчали.

– Марго, а навіщо ти ходила ввечері в офіс? – запитав Денис. – Вплив, за умовами, раз на добу. Уся інфа у тебе в телефоні.

– Ага, – Марго кивнула. – Просто хотіла… Подивитися на цей «Промінь». На корабель. Там, якщо сядеш за стіл, вона вмикається. Голограма.

– І що?

– Красиво… Можна уявити, що все це насправді. Космос. Колись же люди все одно полетять, забудуть свої війни… зберуться… і полетять.

Славік хлюпнув собі ще води.

– З почином, – він підняв свою склянку. – П’ємо за вдалий початок!

Мовчки цокнулись і випили. Еллі через стіл дивилася на Дениса.

– Може, скажеш правду?

– Тобто?

– Та от бачиш, ми розповіли про себе. Я, Славік, Марго. А ти ні.

– Це проблема?

– Ти що, не розумієш?

Денис зітхнув. Поторкався язиком зубів.

– Мене викрали. Викрали з сім’ї.

– Що?!

– І обіцяли відпустити, якщо я… якщо ми впораємося.

Еллі більше не всміхалася. Марго злякано зсунула брови. У її очах наростала напруга.

– Зізнайтеся, – сказав Денис благально. – Ви ж теж щось приховуєте? До вас приходив чоловік, називався дядьком Робертом… чи якось інакше? І викрав вас із дому, тобто щойно ви були вдома – і зразу все догори дриґом, уламки, апокаліпсис…