Марина та Сергій Дяченко - Промінь

– Продовжити, – сказав Славік, і одночасно Денис вигукнув:

– Зрозуміло!

– Що тобі зрозуміло?! – гаркнув Славік. – Мені особисто ні хріна солоного не зрозуміло, не лізь, вискочка, посидь уже спокійно…

– Послухайте мене, – сказав Денис благально. – Я знаю, що треба зробити. Я знаю, як. Чесне слово, я знаю.

У батьковій кімнаті пахло його шкірою, одеколоном, старою кавою. Ліза потопталась на порозі, зайшла. Опустилася на коліна перед ліжком і поклала голову на подушку.

– Тату, я не розумію. Де ти? Це ненормально. Я не вірю. Вони спалили твоє тіло, запаяли попіл в ампулу… Але я не розумію. Я не можу відкрити цей люк у мене в голові. Де ти? Подай знак. Не ховайся. Де ти?!

– Лізо…

Вона ривком обернулася. Екран напроти ліжка світився, Максим дивився на неї, зчепивши пальці. Він так робив, коли нервувався.

– Тату, де ти?!

– Усе добре. Я на Землі. Усі ми, з першого покоління, хто був на «Промені», зробили свою роботу й вернулися на Землю. Ми поїдемо подорожувати… Тут величезний океан! І справжнє сонце!

– Але ти не вмер?!

– На «Промені» я вмер. Зате тепер я на Землі, тут добре. Не бійся за мене. Не сумуй. Коли ти зробиш свою роботу, і вмреш на «Промені», ти будеш з нами, ми разом поїдемо в кругосвітнє плавання. Ти, я, мама, всі друзі…

– Але… можна – я вмру прямо зараз?!

Максимове лице на екрані завмерло.

– Лізо, – сказав він пошепки. – На Землю потрапляє тільки той, хто зробив свою роботу. Хто вб’є себе завчасно – ніколи, ніколи не побачить Землі. Він умре назавжди. Він кружлятиме мерзлою гидотою на забутій орбіті. Прошу тебе, пам’ятай про це і всім розкажи!

Ліза приклала долоню до екрана. Притулилася лобом до батькового лиця по той бік зв’язку.

– Ти впораєшся! – сказав Максим. – Ми ще зустрінемося! Люблю тебе, донечко. Я хотів би завжди…

Екран моргнув і згас.

Він звалився в крісло, відчуваючи, що й футболка, і штани промокли від холодного поту. У кутку кімнати стоп-кадром висіла голограма: дівчина притулилася лицем до великого екрана, сивий чоловік з екрана тягнеться до неї, наче крізь скло…

Голограма зникла. Славік витріщався на те місце, де вона щойно була:

– Оце так? Це – вплив? Живе кіно, чотири-де. Охрініти. Що це ми бачили?

Інші довго мовчали.

– Нічого собі дівчинку торкнуло, – нарешті промимрила Марго.

– Я попрошу, – сухо заговорила Еллі, – пам’ятати, що це симуляція. Дівчинки немає, нікого не «торкнуло», виконується програма, от і все. А ми дивимося кінце – чотири-де, як Славік сказав…

– Хтось дивиться, – так само під ніс промимрила Марго. – А хтось у ньому грає…

Вона подивилася на Дениса, той відвернувся. Дотягся до пляшки з водою, скрутив кришку, наче голову, і вилив у горло відразу цілу склянку. Слова «Люблю тебе, донечко» грудкою стояли в нього у горлі. Це він написав текст для «примари» на екрані. Це він озвучив роль мертвого чоловіка на ім’я Максим. Тепер його нудило цим текстом.

– Денисе! – Еллі встала, підійшла до нього, схрестила руки на грудях, як екзаменатор. – Ти мене чуєш? Перестань гратися з ними в татуся! Їм нахрін не потрібна твоя емпатія, ти великий хлопчик!

– Дивися! Дивись-дивись! – Славік повернувся до екрана. – Оживилися, пупси!

Червоний графік, що ілюстрував «щастя», зрушився з нульової позначки й повільно поповз угору.

– Вдалося! – Славік підстрибнув з грацією слоненяти, аж підлога здригнулася. – А що там у них сталося?

– Дівчинка побачила привид батька, – поблажливо пояснила Еллі, – пішла до інших дітей і підлітків, а в неї великий авторитет… І розповіла, що оплакувати батьків не треба, і смерті боятися не треба, тому що в майбутньому в них нова зустріч, Земля, навколосвітня подорож… І в них з’явився сенс життя: скоріше виконати своє завдання й звалити на канікули.

– От зараза! – емоційно сказав Славік. – Хто б мені таке запропонував – я б не відмовився… – Він з новим інтересом подивився на Дениса. – А ти молодець, виявляється… пацан!

Він ляснув Дениса по спині, і в того задзвеніли всі нутрощі.

– Не роби так більше, – буркнув Денис.

– Добре-добре, тобі треба підкачатися, бо сама шкура й кістки. Ходімо ввечері в качалку, за тридцять днів пройдеш курс молодого бійця, у мене ж друга спеціальність – тренер…

Рівень щастя на екрані доповз до сорока відсотків. Осмисленість, що коливалася біля шістдесяти, теж почала рости: малолітки зрозуміли, навіщо вони тут. Пекельний емоційний шантаж, подумав Денис.