Іван Єфремов - Білий Ріг

— Межа освітлення, — пояснив Ганешин, — близько кілометра.

Високі зубці підводного кам’янистого пасма виглядали похмурими, ледве вирізняючись серед вічної темряви підводного світу. Телевізор обійшов по колу — Всюди простягалося бугристе скелясте дно, вкрите шаром намулу. який блищав, освітлений прожектором, наче алюмінієва пудра. Вигляд океанських глибин викликав відчуття чогось ворожого, що таїлося в бездонному мороці, який оточував поле зору телевізора. Це був чужий земній поверхні суворий світ німої тиші, темряви і холоду, непорушний, незмінний, позбавлений надії і краси.

Батисфери ніде не було. «Невже так промахнулися, ставлячи буй? — майнула думка в Ганешина. — На півкілометра! Ясно ж, вона повинна лежати в оцій западині!» Ганешин почав нахиляти об’єктиви апарата вниз. Невиразна темна пляма з’явилася біля краю рамки. Ганешин швидко повернув важельок. Пляма пересунулася до середини, наблизилась і витяглась. Невиразні контури її стали чіткими. Чорний колір знову почав здаватися червоним… Молода жінка позаду Ганешина ледь чутно скрикнула, зразу ж затуливши рота рукою. Яйцеподібний апарат, трохи нахилившись, стояв у центрі рамки, що здавалася зараз прозорим склом. Зображення було настільки чітке, що виразно можна було бачити обривок троса, який звисав згори, товсті петлі рятувальних скоб і Відблиск на ілюмінаторі, що дивився на моряків, наче блискуче гранатово-червоне загадкове око.

— Батисфера має ілюмінатори з усіх чотирьох боків, значить вони нас уже бачать, — пояснив Ганешин дружині Мілльса. — Зараз найголовніше — подивимось, чи живі… — Ганешин поспішно додав: — Спробуємо поговорити з ними.

Він клацнув чимось і поклав довгі пальці на кнопку. Відповідно до рухів пальцями екран то згасав то спалахував знову. Присутні зрозуміли, що, гасячи і знову засвічуючи освітлювач, Ганешин посилає у вікно батисфери світлові сигнали морзе. Багато разів повторивши те саме запитання, Ганешин погасив світло і завмер перед темним екраном, чекаючи відповіді. Всі, хто був у тісній каюті, затамували подих, стримуючи хвилювання, яке охопило кожного в цю вирішальну хвилину. Вона минула — екран залишався чорним. Повільно, лиховісно тяглася друга хвилина, як раптом на темному екрані блиснув яскравий бірюзовий вогник, зник, спалахнув ще яскравіше і розлився широким синім сяйвом — безмовна відповідь, передана світлом з океанського дна.

— Живі! Передайте на «Ріковері», нехай підходять зачеплювати батисферу! — радісно вигукнув Ганешин. У цей час синє світло заблимало, ніби сигнальний ліхтар. — Вони говорять… — обернувся Ганешин до дружини Мілльса, але почув зітхання і глухий звук падаючого тіла.

— Віднесіть у рубку, лікаря до неї! — звернувся Щитов до тих, що підбігли. — Не витримала, бідолашна. Майже три доби… Ну, як там? — звернувся він до Ганешина.

— Передають, що обидва живі, економлять кисень, як тільки можуть, але більше двох годин не витримають. Батисфера не пошкоджена, не відокремився баласт… — читав Ганешин мерехтливі спалахи на екрані. — «Не можемо зрозуміти, як…» Не розумієте, почекайте, — вголос обізвався моряк і почув гудок американського судна.

Почався спуск тросів із захватами. Синє коло на екрані погасло, і відразу ж замиготів прожектор телевізора. Ганешин передав замкненим у батисфері людям, Що вживаються заходи для їхнього: порятунку.

Минула ще година. Спостереження за екраном телевізора велося безперервно. Свистки, окрики в мегафон. Шум машини американського судна, шипіння пари і гуркіт лебідок лунали над морем. Людям в батисфері залишалася ще година життя — шістдесят хвилин — тоді як протягом майже шістдесяти годин сотня інших людей марно докладали всіх зусиль, щоб їх врятувати.

Перемога була здобута непомітно і раптово. Величезні храпці, які спускали з «Ріковері» за вказівками Ганешина, вхопилися за бічну скобу, голосно рявкнув гудок «Аметиста», і в ту ж мить машиніст на лебідці «Ріковері» переставив муфту на зворотний хід. Поволі натягнувся величезний, завтовшки з руку трос, барабан заскрипів від напруження; гнучкий стальний канат, сплетений з двохсот двадцяти двох дротин, разом з батисферою важив шістдесят тонн — це втричі перевищувало звичайне робоче навантаження.

Трос витримав: У блакитному сяйві телевізійного екрана батисфера хитнулася, стала рівно, шарпнулася вгору і почала повільно підніматися. Ганешин, обертаючи об’єктиви, якийсь час стежив за нею, аж поки вона зникла, потім вимкнув струм, засвітив у лабораторії світло і, постоявши трохи, щоб призвичаїлись очі, вийшов на палубу. Телевізор був більше не потрібен. Увагу моряка прикувала зараз лебідка «Ріковері», яка повільно витягала з води непомірну вагу. Капітан Пенланд невідступно стежив за акуратними витками, що лягали на барабан, обчислюючи в думці швидкість руху батисфери, — сорок хвилин залишилося до вирішальної миті; «Не встигнемо, задихнуться…»