Іван Єфремов - Білий Ріг

— Це, мабуть, поважна особа в росіян, сер, — промовив, нарешті, помічник капітана. — І якщо він зуміє врятувати батисферу…

— Не знаю, чи врятує, — відповів Пенланд. — Але ви гляньте на їхній корабель.

На «Ріковері» знову запала мовчанка, тільки настрій був уже інший. Люди півсвідомо вірили: білий красень-корабель, поява якого серед океанської ночі була такою несподіваною, і цей чоловік з розумними, упертими очима, що так дружньо запропонував допомогу, справді зуміють допомогти.

Тимчасом Ганешин, не гаючи часу, разом з Щитовим попрямував до радіорубки. Завив умформер, замиготіли вогники неонових ламп, над тисячами кілометрів океану полинули умовні позивні. Довго-довго стукотів ключ, та ось, нарешті, радист повернув до офіцерів спітніле обличчя.

— Владивосток відповідає.

— Ну, зараз буде вирішена доля тих двох бідолах, — обернувся до Щитова Ганешин. — Якщо вдасться викликати командуючого… А що, коли він у від’їзді?

Ключ стукотів, змовкав, у відповідь чулося характерне потріскування морзе, знову радист працював ключем, і знову Ганешин напружено прислухався до уривчастої, сухої мови апарата. Чекав і корабель, погойдуючись поряд, і ті двоє, замкнені в стальній домовині на дні океану, і екіпаж «Аметиста», що вже загорівся бажанням врятувати американців…

З штабу повідомили, що адмірал у морі, на своєму кораблі. В безмежну далечінь полетіли позивні потужного нового лінкора. Десь у просторі вони знайшли антени грізного корабля.

— Нарешті! — полегшено зітхнув Ганешин.

Ключ коротко, точно і ясно простукотів просьбу і замовк. Кілька хвилин напруженого чекання — і в тріскотінні тире й крапок моряки почули: «Даю розпорядження, бажаю успіху».

Тепер усе було просто.

Щитов повів свій корабель на протилежний край району, де, гадали, затонула батисфера.

— Приготувати глибоководний буй, дві тисячі сімсот метрів! — дав команду помічник.

Миттю зачепили гак і вивалили за борт тьмяно поблискуючий прилад, схожий на авіаційну бомбу. Матрос смикнув за лінь, і прилад майже без сплеску зник у зеленавій безодні моря. Через чверть години і п’ятдесят секунд, за секундоміром помічника, над хвилями в світлі прожектора «Аметиста» вискочив предмет, злегка оповитий димом, розкрився, наче парасолька, і маленький білий купол ліг на воду. Радянський корабель просигналив «американцеві» прохання триматися на плавучому якорі і застопорити машину.

— Я хочу уникнути бодай найменшого резонансу їхніх гвинтів, — пояснив Ганешин мічманові, стаючи біля ехолота і неквапливо обертаючи різноманітні верньєри регулювання.

— Дозвольте запитати… — несміливо почав мічман. — Невже ви думаєте ехолотом намацати батисферу?

— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що ще довоєнні чутливі ехолоти знаходили затонулі кораблі? Наприклад, х’юзівський ехолот так прямо й накреслив ехографом контур «Лузітанії», зобразив навіть розміщення надбудов. І це на глибині п’ятдесят фатомів… Розміри батисфери, які нам сповістили американці, звичайно, зовсім не можна порівнювати з «Лузітанією»: куля три метри, зверху грибовидний поплавок заввишки два метри. Проте наш ехолот значно чутливіший і випромінює поляризовано…

— А… глибина? — обережно зауважив мічман.:

— А точність регулювання? — в тон йому відловів жартома Ганешин і знову схилився над шкалою, поглядаючи в таблиці океанографічних розрізів.

Американці, які весь час стежили за радянським кораблем, бачили, як він то з’являвся в смузі світла, то знову зникав, показуючи червоний або зелений вогонь.

— Дивіться, вони ставлять буйки! — жваво заговорив помічник, коли після другого повороту «Аметиста» перед носом «Ріковері» загойдався білий грибок.

— Очевидно, винайшли буй для глибини. Такі штуки давно використовувались у підводній війні, і тут усе залежить від міцності ліня. Вони добилися цієї міцності, от і все. Дуже просто.

— Всі речі прості, коли знаєш, як їх зробити! — пробурчав помічник, відповідаючи своєму капітанові.

Година за годиною білий корабель борознив невелику площу моря між чотирма навхрест поставленими буйками. Вітер стих, поверхня води стала маслянистою, гладенькою. У тих, що сиділи в батисфері, повітря залишилося на десять годин. Знову важка безнадія повисла над американським кораблем. Але всі, хто був на містку й на палубі, не відводили очей од «Аметиста», начебто їхнє палке бажання могло допомогти йому в розшуках. Ось «Аметист», показавши зелений вогонь, знову повернувся до «Ріковері» і пішов уздовж лівого краю відзначеної буйками площі. Радянський корабель усе наближався, його гострий ніс виростав, ще сотня метрів — і знову безнадійний поворот на північ. Раптом ледве чутний шум машини на «Аметисті» стих. У німій нічній тиші було чутно навіть, як задзвенів телеграф, долинув гучний голос капітана, що подав якусь команду. В незнайомій плавності російської мови зрозумілим було тільки одне слово: «буй».