Іван Єфремов - Білий Ріг

— Знайшли… вони знайшли! — вигукнула, вся затремтівши, дружина інженера Мілльса.

На американському судні засперечалися, і це якнайкраще свідчило про пожвавлення смертельно втомлених людей. Але ось, підіймаючи, як на крилах, і обіцяючи так багато, знайомий голос з «Аметиста» спокійно повідомив у мегафон:

— Батисферу знайдено!

Півсотні людей на палубі «Ріковері» відповіли радісним вигуком.

У штурманській рубці Ганешин набивав люльку тютюном, напівзаплющивши стомлені від напруження очі. За чотири години розшуків стрічка ехолота вкрилася серією кривих, що йшли одна за одною, але жоден виступ не порушував гладенької лінії скельного профілю. Корабель рухався дуже повільно, одноманітність одержуваних результатів притуплювали увагу, і треба було весь час зусиллям волі загострювати пильність. Недалеко від чергового повороту перо ехографа, що досі йшло плавно, підскочило, і крихітна дужка ледь випнулася над рівною лінією.

— Є! — радісно вигукнув Ганешин.

Помічник стрілою майнув на місток. Продзвенів двічі телеграф — «стоп» і «назад». Щитов крикнув:

— Буй, дві тисячі вісімсот метрів!

І важка бомба шубовснула з лівого борту.

— Ура, пощастило! — поздоровив винахідника Щитов, зайшовши через кілька хвилин до рубки.

— Ну, не дуже, — втомлено озвався Ганешин, — чотири години крутилися… Часу залишилось мало, але треба чекати. Я тут на дивані поваляюсь, поки літак…

На дверях з’явився помічник:

— Американці питають: може, їм спробувати зачепити батисферу, не гаючи часу?

Щитов поглянув на Ганешина. Той, не розплющуючи очей, відповів:

— Звичайно. В такому становищі не можна нехтувати жодним шансом.

«Аметист» поступився своїм місцем біля буя американському судну. Відійшовши на кілька кабельтових, він тихо гойдався, наче відпочиваючи. І справді, втомлені моряки розійшлися по каютах, обидва командири і влаштувалися в рубці. Тільки вахтові дивилися в бік американського судна. Звідти чувся брязкіт лебідок, свистіння пари і скрегіт тросів: американці знову взялися до діла, заохочені успіхом радянських моряків.

Ганешин і Щитов прокинулися одночасно від шуму літаків.

— Ні, не наш! — визначив Щитов.

Світало. Волога й холод проникали крізь одяг, підбадьорюючи капітана, який так і не виспався. З містка здавалося, що в морі панує надзвичайне пожвавлення, біля бортів «Ріковері» пірнали, гойдаючись, два літаки, а трохи віддалік стояли два великих військових судна — довгий сірий високоносий крейсер і приземкуватий сторожовий корабель.

— Населення зростає, — посміхнувся Ганешин. — Незабаром повинні бути й наші. Поїду, мабуть, до американців, подивлюсь, що і як…

Цього разу, як тільки підійшла шлюпка, з борту «Ріковері» почулися вітальні вигуки. Проте обличчя людей, які зустріли Ганешина, були сірі й невеселі. Три години працювали вони, але батисферу так і не пощастило підхопити, не вдалося навіть жодного разу зачепити її тросом. Для врятування людей, що перебували в глибині океану, залишалося сім годин.

— Судно з тралом-індикатором ще не прибуло, — говорив капітан Пенланд Ганешину, — але тепер, після вашого чудесного втручання, воно вже менш потрібне.

Як захопити батисферу на цій проклятій, немислимій глибині? Троси, мабуть, відхиляються… можливо, якась течія в глибоких шарах води. Адже буйок не вказує точного місця…

— Може відхилятися, — підтримав Ганешин, глянувши краєм ока на дружину Мілльса, яка наближалася до нього.

Він повернувся до молодої жінки, приклавши руку до кашкета. Очі американки під страдницьки зведеними бровами зустріли його погляд з такою надією, що Ганешин спохмурнів.

— Ми працювали весь цей час… — Сльози і біль чулися в словах молодої жінки. — Але жахлива глибина сильніша за нас. Тепер я надіюсь тільки на вашу допомогу… — Вона важко перевела подих. — Коли ж має бути ваш літак?

Ганешин підняв руку, щоб глянути на годинник, ї раптом голосно й весело промовив:

— Літак? Він тут!

Всі підвели вгору голови. Літак, якого спочатку не було чути за гуркотом діючої лебідки, знижувався, потрясаючи небо й море ревінням моторів. «Пікірує для швидкості», — зрозумів Ганешин.

Вузька машина з високо поставленими крилами здійняла хмару дрібних бризок, повернулась і незабаром, смирна й безмовна, гойдалася біля «Аметиста». Ранковий туман, ніби злякавшись літака, почав розходитися. Високо над морем голубів небозвід. Сонце заграло на важких, маслянистих хвилях, осяяло білосніжний корпус «Аметиста», замерехтіло сотнями вогників на мідних, до блиску надраєних частинах. Ганешин перевів погляд з літака на «Аметист» і, посміхаючись, сказав американцям: