Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

Не знаю, як я дістався до вузької ущелини й звідти на рівнину, що закінчувалася пралісом. Гуркіт за спиною позбавив мене розуму. Мов зацькований звір, я шукав порятунку в джунглях.

Але й звідти мене невдовзі вигнав вогонь. Повні соку стовбури вибухали, мов гранати. Добігши до голої піщаної мілини, я зарився в теплий пісок.

Прокинувся я на високій горі, що виросла за той час, поки я спав. Інстинкт самозбереження зігнав мене вниз, кудись на тверду землю. Я забіг у долину. Слідом за мною в неї кинулися апокаліптичні звірі, яких може витворити лише Кварта. Ми бігли разом в одному напрямі, але я того чітко не усвідомлював, навіть видряпався одній істоті на хребет, увінчаний пластинами, а ящір і не зауважив.

Мій живий корабель добіг до річки, кинувся у воду й поплив до протилежного берега. З долини до нас долинув гучний гул. Він усе дужчав і ставав оглушливим.

Ящір напружив усі сили, щоби подолати ті декілька метрів, що залишилися до берега. Я відпустив його й кількома стрибками дістався до скелі. Обнявши гострий стрімчак, тупо спостерігав, як стіна падаючої води летить через річку просто на мене. Її сила, однак, раптом зломилася, й, хоча їй таки вдалося поглинути ящера, мене стьобнули лише піняві бризки.

Мак-Гарді замовк.

- І прийшов вечір, вечір другий. Шахерезада продовжила нитку оповіді, - сказав Мак-Гарді, коли всі вони знову зібралися смерком біля каміна. - З геологічної бурі я вийшов лише з кількома опіками. Зберіг і найважливіше: аптечку, кишеньковий ліхтарик та човен. Свого часу я обмотав його навколо пояса й надійно прив’язав. Решту речей забув на березі протоки й не мав жодного бажання за ними повертатися. Їжі на Кварті вдосталь - я вже до неї звик - і навіщо мені придався б передавач ближньої дії, котрий до того ж не працював?

Природа заспокоїлася, й мої самогубчі поривання минули. Я все ж не лишився сам-один; тут є живі істоти, хоча й не подібні на мене, та зате звісно, де їх шукати. Очі кібернетичного собаки вказали мені шлях. Із його запису я дізнався, що свої помешкання вони збудували під землею. Мені було відомо, що квартяни живуть багатим культурним життям, у чомусь подібним до побуту давніх єгиптян. Можна було піти до них і жити, мов печерна людина. Тому я шукав скелясті й гірські пейзажі, схожі на ті, що були в басейні нашої Надії. Продирався через усілякі ущелини й розколини, виявив багато печер, бачив, як крилаті люди кружляли над пагорбами, кликав їх і всіляко підманював, але вони не вельми довіряли мені, й я марно шукав ухід до їхніх помешкань.

Одного разу я отаборився на краю пралісу під пагорбом, над яким часто літали квартяни. Ночі були холодні, тому довелося вигребти собі в землі глибоку яму й накрити її стовбурами повалених бурею дерев. Для копання добре прислужилося бляшане пуделко від аптечки. Їжею мене забезпечувала сама природа: солодкі плоди звисали з дерев на відстані простягнутої руки, а питна вода невдовзі з’явилася просто в моєму лігві. Спочатку це мене не дуже втішило. Вода, однак, ніколи не перевищувала певного рівня, тому я просто настелив зверху сплетену з гілок примітивну підлогу з невеликим отвором для кринички.

Час минав, а я все ще чекав. Спостерігав, як щовечора квартяни вилітають із пагорба й як у світлі Проксими повертаються, й самотність не так гнітила мене. Я розмірковував уголос, щоби не забути мову. Вночі вилізав зі свого сховку лише тоді, коли це було вкрай потрібно. Вигляд зоряного неба стискав мені серце, й на горбах у мене траплялися напади запаморочення.

Якось увечері, залізши до своєї нори, я необережно забув нагорі кришку від бляшаного пуделка. Вранці я її не знайшов, і це було відчутним ударом, адже я позбувся половини свого посуду.

Навіть на Кварті звірі не жеруть бляху, отже кришку забрали квартяни.

В цьому не було нічого дивного, згадайте, скільки блискучих предметів вони поцупили в нас на Накритому Столі.

Це означало також, що квартяни виявили мою схованку й, вочевидь, спостерігають за мною. «Ось вона, слушна нагода встановити з ними контакт», - спало мені врешті на думку. Це була хороша ідея. Другу половину бляшанки я прив’язав до мотузка, вкинув у неї кілька камінців і поставив поруч із виходом з нори.

Марно пропильнувавши без сну кілька ночей у засідці, я вже хотів було покинути цю затію, аж тут бляшанка нарешті заторохтіла. Я відкинув ляду й схопив дрібну маленьку істоту, що злякано пищала. Це було квартянське дитинча; дідько знає, як воно сюди заблукало. Крил у нього ще не було, та вони б йому й не допомогли, позаяк устромило руку до бляшанки й не могло її витягнути. Всі діти милі; створіннячко відкривало ротик, а мені тоді ще не було відомо, що квартини спілкуються ультразвуком. Я взяв дитинча на руки й звільнив його. Потім погладив, і воно за хвилю заспокоїлося й цілком довірливо розглядало мене своїми великими очима.