Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

Старий здригнувся, але відразу ж знову заспокоївся.

Джоне, - повторив Северсон, - ти повернувся?

Над чашею з’явилося здивоване обличчя Йонеса.

Старий гарячково тремтів.

Джоне Мак-Гарді, - продовжував Северсон, - ти повернувся з армією космічних солдатів, як колись планував, щоби підкорити Землю?

Ні, ні! - вигукнув старий нажахано. - Я повернувся, щоби скласти свої кістки вдома. Авжеж, я вказав шлях змієносцям, але вони прийшли як друзі. Краус таки виказав мене в Академії...

Ні, він звірився лише мені. Розповів про тебе й поділився своєю підозрою. Та я не йняв віри, що ти прийшов як завойовник.

І ти мене впізнав?

Не впізнав би, якби Краусові дорогою до Академії не спало на думку, що це ти. Ми всі вважали тебе мертвим, не вірили, що ти зміг пережити на Кварті катастрофу й страшну самотність. Ти справді змінився до невпізнання.

Старий розридався.

Дозвольте мені ще на деякий час залишитися тут, друзі.

Хворого не можна судити, - сказав Йонес співчутливо. - І свій злочин ти спокутував більше, ніж жертви Дантового пекла. А з тим Рама Крішною зіграно майстерно, - засміявся він. - Та старого козака не обдуриш.

В каміні потріскує вогонь, і запах смолистого дерева струмує кімнатою. Квартянський заповідник спить, у віддалених джунглях іноді загавкає шакал чи завиє дикий собака. Густі грона зірок мерехтять на індиговому небі.

Не уявляєте, як багато вартує людині не збожеволіти на самоті, - починає Мак-Гарді свою розповідь. - Я довгий час жив із безглуздою ненавистю до Крауса. Прокляв його двічі: тому, що покинув мене, хоча й знав, що хочу повернутися, - й тому, що він геолог. Незабаром я на власній шкурі дізнався, що ховається за науковим терміном «геологічна буря». Геолог каже: «Нерівності земної поверхні, морські глибини й форми рельєфу материків утворені силами різного походження. Одна група цих сил бере початок у надрах Землі...». Але бути посеред цих сил - це вже щось інше...

Мак-Гарді помовчав.

Далеко звідси, на другій півкулі Землі, в клубі Всесвітньої Академії, сидить гурт людей. Академік Хотенков, Заяц, Краус і ще декілька зореплавців. Вони слухають сповідь космічного бурлаки, котру передає третя нейтронна квітка - подарунок гостей зі Змієносця.

Макс Грубер незабаром знайшов у Селищі Невидимих свою могилу. В найпершій піраміді він потрапив у невагомий простір, був уражений якоюсь іскрою й клінічно вбитий. Я покликав на допомогу Крауса, але він зник. Я ще не знав, що він утік. Утягнувши Грубера в коридор, я побіг до нашої схованки, щоби викликати вас чи злітати за вами й попросити невідкладної допомоги.

На березі річки я дізнався, що трапилося; човен зник, а за мить у мене на очах відлетів на літаку й Краус. Я побіг назад до піраміди, витягнув Макса на свіже повітря й спробував привести його до тями. Та все було марно. У відчаї я кинувся в каламутну воду, але до другого берега не дістався.

Течія затягнула мене в середину потоку й понесла кудись до моря. Піраміди вже давно зникли з очей, коли над обрієм з’явилася «Ластівка». Я знав, що то марна праця, та все ж у жаху волав і відчайдушно махав руками, аж поки не знепритомнів.

Коли очуняв, на мене дивилося кілька пар великих очей. У них світився подив, цікавість і співчуття. Очі зникли, й, піднявши важку голову, я виявив, що лежу на кількох товстих листах у западині над річкою.

Краще б ви перенесли мене на другий берег, - зітхнув я, дивлячись на вируючий потік каламутної води. - Адже це вартувало б вам однакової праці, а я мав би за плечима хоч одну перешкоду.

Я рушив берегом угору проти течії. Коли проходив біля пірамід, відвернув голову в другий бік; не міг навіть дивитися на це місце. Так дістався майже до витоків, і за течією джерела повернувся до схованки, де знайшов речі, покинуті тут Краусом. Я прокляв його, позаяк це підтверджувало, що він направду покинув мене.

Мандрівка Геозією була жахливою, але я поспішав і ні на що не зважав. Та коли до вас було вже рукою сягнути, ви відлетіли. Я ще почув, як Краус при відльоті повідомляв на «Промінь», що на Геозії наближається геологічна буря. Про небезпеку я не думав. Вибіг на найближчий горб - певно, сподівався ще схопити відлітаючий літак за хвіст і стягнути назад - і там безпорадно впав на землю. Просив блискавки, щоби розтрощили мені голову, просив скелі, щоби розверзлися піді мною й затягнули вглиб.

Але справжній жах був ще попереду. Нараз я відчув, що весь горб трясеться, підхопився й роззирнувся. Гребені гір за протокою хвилювалися, мов море в шторм, але повільніше - й це виглядало моторошно. Біля підніжжя горба, на якому я стояв, розчахнулася гігантська тріщина і з хряскотом зазміїлася до самої протоки. З глибин планети вихопилася пара й вогонь. У кількох місцях із землі бризнула розжарена магма. Я стрімголов кинувся з пагорба сам не знаю куди. «Геть, геть!» - гнав мене страх, і полум’я вулканів освітлювало мені шлях.