Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Наш гравіплан, названий на честь першої перемоги «Супутник‑1», швидко віддалявся від Місяця. Атмосфера матінки — Землі променилася у райдужному світлі святкових феєрверків.

Місяць і рідна планета невдовзі перетворилися на сяючі зірочки. А відтак потонули у вселенському морі.

«Супутник‑1» із величезною швидкістю помчав до Венери, а нам усе ще здавалося, що ми стоїмо на місці. Лише Сонце, що сяяло на чорному небі, ледь помітно збільшилося. Воно спокійно вигравало своєю короною й навіть не підозрювало, що рухає наш корабель своїм тяжінням. Що таке крихітна мурашка проти слона?

Зупинка на Венері була короткою. Передано припаси й пошту персоналові обсерваторії й науковій експедиції, кілька приязних слів та подарунків — і знову вгору, у Всесвіт. Шлях далекий, і часу гаяти не можна.

Соту річницю третього радянського супутника ми святкували разом зі вченими, що жили на Марсі.

Новий 2059 рік застав нас у міжпланетному просторі.

На екранах астротелевізорів раптом зблиснула невелика цятка, котра швидко виросла в десяту планету.

Зараз 2 січня 2059 року. Планету «Мрія» ми спостерігаємо вже неозброєним оком. Вона випливає з вічної ночі, немов справдешня мрія. Металева стіна останнього ступеня ракети сліпуче сяє у променях Сонця, мовби щойно вийшла з майстерні людини. Й антени на носі, мов мацаки, постійно промацують простір.

Наш гравіплан летить бік у бік із першою штучною планетою Сонячної системи.

Ми всі з мовчазним подивом споглядаємо перший шматок речовини, ретельно обробленої людиною й закинутої сто років тому у Всесвіт. Перший шматок речовини в історії людства й космосу. Вічний пам’ятник величі людського духу.

До цього пам’ятника ми сьогодні прийшли вклонитися. Сьогодні, 2 січня 2059 року, рівно через сто років після йогостворення. Сьогодні, коли хочемо на багато років покинути нашу Сонячну систему.

Ми стоїмо поряд із капітаном у кабіні керування. Дивимося на «Мрію», що обертається навколо осі. Ось на блискучій стіні з’явився символ Радянського Союзу.

Двері нашого гравіплана

поволі відчинилися, і в міжзоряний простір випливли троє вчених у скафандрах: Шеплі, Сміт і Валетте. В руках вони тримали великий вінок, листя якого блищало в сонячному світлі, мов місяць на гладіні нічного озера.

Я з подивом поглянув на капітана.

Це мій сюрприз, — відповів він з усміхом на моє невисловлене питання. — Наш дарунок до столітнього дня народження. Вінок зроблений із земного золота, місячної платини, марсіанського вольфраму й срібла, знайденого на Венері. Сполучений рідкісними металами з Сатурна, Урана, Нептуна й Плутона. Всі ці планети вітають свою наймолодшу столітню сестричку.

Вчені в скафандрах тим часом закріпили вінок у передній частині планети, якраз там, де у скриньці зберігався радянський прапор. На стіні ракети написали дату й повернулися на корабель.

Шкода, що тут, із нами, не могли бути ті, хто створив це диво. Що тут не було Яна Неруди,

Жуля Верна і тисяч тих, хто мріяв про цю справжню «Мрію». Наш велетенський міжзоряний корабель був би замалий для всіх тих, хто за цю «Мрію» жив, боровся й помирав. Джордано Бруно був спалений. А Галілео Галілей, великий геній людства, мусив у свої сімдесят років відректися від цієї Мрії й смиренно проголосити:

«Я, Галілео Галілей, сімдесяти років, клячу перед вами, найясніші й найдостойніші пани кардинали, генеральні інквізитори всієї християнської громади проти єретичного блуду, й присягаюся, що завжди вірив кожному пунктові, що їх римська церква проголошує, проповідує й навчає. Хоча мені було вказано, що моя наука суперечить Святому Письмові, я написав і видрукував книгу, в якій відстоював наукову тезу, нині відкинуту, і в якій з великими зусиллями зібрав докази на її підтвердження; тобто проголошував і вірив, що Сонце є центром Усесвіту й не рухається. Відрікаюся, проклинаю й засуджую вищезгадані помилки і єресі…»

Сьогодні, віч-на-віч із пам’ятником перемоги над вселенськими безоднями, ми згадуємо з вдячністю тих, хто сміливо стояв проти церковної пітьми, щоби вибороти для людства світло правди, щоби вказати людству кінцеву мету — Всесвіт.