Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Уяви собі, що йдеш дорогою й дивишся на колосисте поле. Раптом перед тобою з’являється спеціальна машина. Двигунів не чути — й за склом кабіни керування нікого не видно…

Над машиною закріплена циліндрично вигнута сталева пластина, що виблискує, мов дзеркало. Це комбайн майбутнього. Ніде не видно електричних дротів чи кабелів. Що рухає машину? Ти роззираєшся уважніше. Вдалині стоїть висока конструкція з великими параболічними плитами, закріпленими нагорі.

Із тих плит долітає невидимий вузький потік електроенергії, котрий уловлює сталева пластина над комбайном. А як можливо, що машина їде без водія? Вона керується дистанційно, з диспетчерської центральної машинної станції.

Йдеш далі. До тебе тихо під’їжджає автомобіль. Зупиняється. З нього виходить усміхнений водій.

Ви також берете електрику для вашого автомобіля з отої вежі? — питаєш ти його.

Ні, моя машина живиться від електромагнітного кабелю під дорогою, — охоче пояснює водій.

А тепер, Їрко, зазирнемо ще далі в майбутнє. Ракетні літаки, що долітають із Москви до Пекіну за півгодини, є звичайним явищем.

Уяви собі, що сидиш біля телевізора, котрий у кольорі й об’ємі розповідає тобі про новини прийдешнього.

Диктор каже, що вчені вже вирішили питання про використання атомної енергії для ракетних літаків. І один з них з’являється на екрані. Він виглядає радше як велетенська сигара, аніж літак. Спокійно сидить на похилій естакаді, котра служить для його розгону. Зненацька позаду вихоплюється полум’я, й ракетарушає з місця. Твоє щастя, що за нею слідкує телевізійна камера, інакше ракета швидко зникла б з очей.

Мчить усе швидше.

Невдовзі досягає стратосфери. Тепер вона вирівнялася й летить майже приземно… Облітає по спіралі земну кулю, й коли досягне швидкості одинадцяти кілометрів на секунду, відірветься від неї повністю.

Летить безмежним чорним безповітряним простором, котрий не чинить їй жодного опору.

Швидкість ракети постійно росте — аж поки вона, нарешті, не сідає на Місяць.

Пасажири в гумових скафандрах вистрибують із дверцят. Та ба! Вони відштовхуються від пласкої скелі й підскакують ще вище. Чому б це? Бо забули, що тяжіння на Місяці в шість разів менше, ніж на Землі, й тому пасажири також ушестеро легші.

А тепер, Їрко, повернімося знову на Землю. Нас чекає багато нового. Інженери сконструювали ракетний вертоліт, котрий стартує за допомогою гвинта. В небі він, однак, зупиняється й летить у просторі, мов ракета. Й відтак знову приземляється будь-де за допомогою гвинта.

В іншому місці інженери прокладають тунель за допомогою електромагнітних хвиль надзвичайної потужності. А ще інде вчені готують у своїх лабораторіях штучні їжу.

Вже немає війн, немає експлуатації людини людиною. Людство перемагає природу. В Сахарі ростуть помаранчі, на Північному полюсі цвітуть квіти.

Татко засміявся.

Бачиш, як ми замріялися, хлопчику? Але як це чудово — мріяти про будучину! Адже це прекрасне майбуття перед тобою. Таке, про яке ми оце щойно балакали.

Попереду в салоні засвітився напис: «Пристебніться — не куріть!»

Літак ішов на посадку.

Як я вам уже повідомив, приготування на Місяці дещо затрималися. Це загрожувало небезпекою, що до десятої планети ми не дістанемося вчасно. Затримку викликали значні тектонічні рухи поблизу виробничого центру «Галілео Галілей» у місячних Апеннінах. Монтажну залу зачепила хвиля землетрусу. На щастя, велетенський гравіплан не постраждав. Герметичність стін зали була швидко відновлена, і вміст кисню в приміщеннях центру поповнився зі сховищ.

На летовище в кратері Архімед гравіплан був доправлений із двогодинним запізненням.

Атомний годинник на борту гравіплана показує 16.00 за московським часом. Автоматичний календар позначає 4 жовтня 2057 року.

Гравіплан тихо, без жодного шелесту залишає майданчик летовища й злинає в зоряне небо. Великий кратер Архімеда на очах перетворюється на кружок, яким ми його знали зі спостережень у телескоп, коли кружляли над Місяцем.

На відеофоні в моїй кабіні з’являється обличчя капітана експедиції Захарченка.

Друзі! — звертається він до всіх членів екіпажу. — Ми переживаємо знаменну мить, славний ювілей, свято для всього людства. Рівно сто років тому людина відважною рукою вперше сягнула у Всесвіт і створила перше штучне небесне тіло. Сто років тому радянські вчені запустили перший штучний супутник Землі. На честь цієї безсмертної перемоги наш корабель стартує сьогодні в політ у космічні далі, до сяючого Сіріуса, щоби здобути для людини ще одну перемогу над Усесвітом. Слава героям, які століття тому почали цей шлях! Слава працівникам науки, які через століття підготували людину до цієї знаменної миті! [3]Я зрозумів, якими сильними мусили бути почуття тих, хто тому сто років із подивом слідкував, як відчиняються двері у Всесвіт, як тисячолітня мрія людини стає реальністю. Я майже заздрю тим людям із 1957 року. Вони жили у величну добу людської історії.