Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

«Бумеранг» повертається додому. Єдине, що нас хвилює, це думка про час за теорією відносності. Скільки днів, років чи століть минуло на Землі? Чи знайдемо ми вдома своїх рідних? Чи не зустріне мене Прага, як чужоземця?

Хай буде як буде, але нас таки привітають люди, справжні люди, без яких уся велич Всесвіту — мертва.

Хай же пульсує і дихає Всесвіт! Щасти вам, співаючі туманності!

«Бумеранг» повертається додому!

«Бумеранг» повертається…

Науково-фантастичні оповідання

Вже третій місяць я жив анахоретом на дачі свого приятеля Гавелки, відомого професора кібернетики.

Чудово обладнаний будинок розташувався в затишному куточку високо в Татрах, приліплений до скелі над озером Крживанським «Морським оком». Самотність давала мені можливість спокійно закінчити збірку науково-фантастичних оповідань, за яку я вже одержав як аванс, в рахунок гонорару, невеликий туристський вертоліт. На дачі в Гавелки я не мав жодного клопоту, бо кібернетичні служники дбали про мене якнайретельніше, тому я цілком вільно міг ширяти в надхмар’ї фантастики.

Весна в Татрах буяла на повну силу, і незважаючи на те, що Крживань ще вилискувала жовто-фіалковим сяйвом, а «Морське око» чіпко тримало своїми берегами набряклу кригу, повітря було напоєне пахощами живиці та квіткового пилку. Служник-кібернятко так бездоганно регулював температуру повітря в кімнаті, що я мав можливість цілий день працювати при [1]відчинених вікнах. Найчастіше я сідав у кутку — так, що ліворуч було вікно, а навколо — столи та столики з купами словників, наукових праць, журналів і стосами списаного та чистого паперу. Обличчя героїв та драматичні сцени оповідань моя уява малювала мені на тлі Крживанського піку або на дзеркалі «Морського ока». Мені працювалося дуже добре. Але настав день, який надовго розвіяв мій душевний спокій та творчий запал.

Сонце вже почало хилитися до Праги, аби прикрасити її вечірнім рум’янцем. Я ввімкнув настільну лампу. І раптом щось несподівано зашелестіло в мене над головою. «Орлятко!» — спало мені на думку в першу мить. Одного разу воно вже залітало до мене, випробовуючи свої ще неміцні крила; я спробував затримати відважного літуна, щоб подивитись на нього як слід, але він з таким нестримним запалом рвонувся до вікна, що я одразу ж випустив його. То, може, орлятко прилетіло оце вдруге?

Але шелестіння над моєю головою перетворилось на мелодійне дзижчання. На розкидані папери просто перед моїм носом сів літачок незвичайної форми. Дзижчання урвалось, а я, приголомшений несподіванкою, сидів не рухаючись і мовчки дивився на нього.

«Од якогось із конструкторів утекла модель!. — промайнула в мене думка. — Але як це модель потрапила так далеко й високо в гори?»

Я торкнувся літачка, щоб краще роздивитись, але зразу ж одсмикнув руку, бо саме в цю мить відчинились дверцята і з них вистрибнуло крихітне кругленьке створіння. Кривенькі ніжки та два рефлектори на його схиленій голові нагадали мені деревне

жабеня. Створіння кілька разів підстрибнуло на рукописі, а помітивши мене — закам’яніло, немов заворожене зміїним поглядом. Однак, незважаючи на те, що воно стояло нерухомо, мені почало здаватися, ніби воно щось промовляє. Так, я навіть розрізняв окремі слова:

Зглянься, любий друже, людино-велетню! — говорило воно беззвучно. — Я — не іграшка і не примха природи. Ми люди — такі ж, як і ви!

Я засміявся — може, щоб приховати своє збентеження, а потім запитав:

Яким чином ми розуміємося з тобою? Я не чую жодного звуку і водночас розумію тебе.

Створіння пожвавішало і сміливо ступнуло вперед.

Ми — мешканці планети Мінускуліс. У галузі техніки ми сягнули дещо далі, аніж ви, і створили таку апаратуру, що передає думки й сприйняття безпосередньо з мозку в мозок. Це — ліпше, ніж ваш грубий і недосконалий спосіб спілкування з допомогою звук; до того ж ми можемо порозумітися, незважаючи навіть на розбіжність мов.