Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Скажи мені, люба, я редактор чи таки професор? — запитав я з удаваною недбалістю.

Я цього завжди боялась… — злякано сказала Єва. — І чого тобі заманулось піти до того будинку?! Це, звісно, була Петрова ідея. Він дістав за цю витівку добрячого прочухана!

Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась імла. Я вже знав, куди та чого я йшов!

Петро аж ніяк не винний! — захищав я сина. — Я підсвідомо йшов до Пегаса, щоб повернути пам’ять, яку він украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усі ці роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п’ятдесят сьомого року було суцільною білою плямою… І все ж я навіть не припускав, що Пегас, повернувши мені моє минуле, вкраде сучасне… Я майже втратив сам себе… Як мало потрібно було, щоб я знову не впізнав тебе, як не впізнав тоді, коли йшов від Пегаса вперше!

Я цього завжди боялась! — повторила Єва. — Не можеш уявити, що я пережила, коли налякані хлопці примчали і заявили, що ти кудись зник. З мене було досить і колишнього нещастя, і раптом, через стільки років, на тому ж місці — інше. І таке ж загадкове…

Далі, далі… — моя неміцна ще пам’ять вимагала бодай найслабкішого поштовху, щоб відновити минуле.

Власне, все трапилося з моєї вини… Пам’ятаєш, я часто розповідала хлопцям про свою роботу в заповіднику Малої — Страни… Нещодавно наші працівники доповіли мені, що в одному з будинків на Ностицевій вулиці провалився підвал і відкрив хід до невідомого підземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко від місця провалу прохід було замуровано уже пізніше, років сорок тому.

Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цілком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам’яттю. Зараз я вже можу тобі сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запідозрила ще тоді, коли він вивів тебе з будинку, біля якого я чекала понад дві години. Він стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психічне захворювання: мовляв, ти під час бесіди з ним знепритомнів, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справді так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, і весь час повторював: «Власне, хто я такий?. Хто я такий?».

Я просила органи безпеки розслідувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нічого підозрілого. Лікарі не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторію.

Ти повернувся звідти здоровим, але пам’ять про минуле в тебе так і не відновилась. Мої несміливі спроби нагадати тобі про журналістику, про редагований тобою журнал ти сприймав цілком байдуже. Зате наполегливо взявся за фізику і просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатніших учених світу…

Пам’ятаю, пам’ятаю! — перебив я збуджено. — Мю-ефект у антигравітаційному полі!. Ну, далі, далі!

Пам’ять на сучасне в тебе була бездоганна. Ти без усяких зусиль вивчив кілька мов. Був веселий і життєрадісний, ніяких хворобливих явищ з боку психіки я не помічала, тому й забула з часом про Пегаса і про нещастя, яке трапилось у його квартирі. Я згадала про Пегаса лише тоді, коли було знайдено Динценгоферів коридор. Мала нещастя розповісти хлопцям про цей потайний хід. Ну, а ті знаєш які? Точнісінька копія — тато: разом з ним нишком організували експедицію відважних та й чкурнули до Ностицевої вулиці. Спустились по мотузяній драбинці в коридор, продовбали перегородку і опинились у якійсь лабораторії, де побачили мертву людину в скляному саркофазі…

Я ковтав кожне Євине слово, як цілющі ліки. Та це й справді було так, бо до мене поверталась пам’ять, поверталась повністю.

Так, так, пригадую! — вигукнув я радісно. — Мертвяк у підземеллі нас таки добряче налякав. Поруч його ложа я знайшов запечатаний лист. На конверті зазначалось: «Не відкривати до 1975 року». Через те, що цей термін давно минув, я обережно розрізав конверт і швидко перебіг очима кілька рядків. Невідомий писав, що після багатьох розчарувань здійснює останній відважний експеримент: заподіює собі штучну клінічну смерть у досконалому захисному оточенні. Заведений апарат сповільненої дії має привести його до пам’яті.

Далі я не читав. Правда, апаратура зрадила, але, можливо, людину ще вдасться оживити.

Про всяк випадок я лишусь тут, — сказав я хлопцям, — а ви біжіть та викличте швидку допомогу.

Хлопці подались, а я тим часом почав оглядати дивну лабораторію.