Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Екран астротелевізора показав, що ми зустрілись із згасаючим сонцем. Немов шлак на розтопленій сталі, на його поверхні плавала темна кора. Крізь її численні тріщини виблискувало розжарене ядро.

Навколо мертвої зорі оберталися дві великі планети. Може, колись і на них вирувало життя, але тепер вони були напередодні загибелі. Рухаючись по спіралі, планети швидко наближались до центрального світила. Перша впала тоді, коли ми вже проминули дивовижну зорю. Це була грандіозна картина: два темні тіла злились; потім блиснуло неймовірне сяйво вибуху, і в усі боки полетіли пасма вогню.

Нестримно мчала до своєї загибелі й друга планета. Вона дедалі швидше оберталася навколо своєї гробниці і нарешті теж спалахнула.

Після цього зоря кілька разів розширювалась і стискалася так, ніби в ній пульсувало велетенське серце. І раптом блиснуло величезне сяйво, якому немає порівняння.

Зоря розірвалась. Розжарені шматки речовини, виверженої під час вибуху, з швидкістю кількасот кілометрів на секунду помчали у різні боки, заповнюючи весь простір.

Коли світло цієї зорі долетить до нашої Землі, астрономи зафіксують появу «нової»… — задумливо сказав Василь Орлов. — І не знатимуть вони, що ми були свідками цього явища… А коли б дізналися, безперечно, позаздрили б нам…

Нам справді пощастило, — сказав я лише для того, щоб розвіяти сумний настрій, що охопив нас при згадці про Землю. І навіть подвійно пощастило! — приєднався Манго, змушуючи себе посміхнутись. — Уявіть собі, що зоря влаштувала б феєрверк тоді, коли ми були в межах її впливу. Не знаю, як ви, а я волію досліджувати полум’я спектроскопом, аніж власною рукою…

У науці нові факти викликають нові гіпотези, нові припущення, а ті, в свою чергу, вимагають подальших досліджень. Ми теж намагалися пояснити катастрофу мертвої зорі. Кілька днів жили в завзятих суперечках, але зрештою визнали гіпотезу Василя Орлова.

Він твердив, що Всесвіт пульсує. Величезні розжарені тіла — зорі чи сонця — викидають у простір речовину, з якої утворюються планети та інші тіла сонячних систем. Через певний час, на основі ще не встановлених законів, вивержена речовина знову повертається до материнської зорі. Це спричиняється до нестійкості. Термоядерний процес переходить критичну точку. Відбувається новий вибух, а отже, і утворення нових планет.

А чи не трапляється так і у великих масштабах? — несподівано запитав Манго. — Можливо, так пульсує вся Галактика?. Хто знає, може, мільярди зірок нашої системи з часом зберуться у розжарене серце Галактики… Буде новий вибух… Виникнуть нові зорі з новими світами… А потім знову і знову… Одним словом, пульс Всесвіту… Ой, яке величезне, яке грандіозне завдання постало перед нами! То давайте ж перевіримо цю гіпотезу, друзі! Ніхто до нас ще не мав такої можливості. Ми — перші!

Василева гіпотеза про основний закон Всесвіту тимчасово примусила нас забути повсякденні турботи і навіть те, що ми з неймовірною швидкістю летимо геть від рідної Землі і немає в нас ані найменшої надії на повернення. Ми думаємо тепер тільки про наукову працю. Вимірюємо рух зірок, досліджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.

Тільки в хвилини спочинку, над сторінками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що язнаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волі в безмежність Космосу.

Я вже натрапив на слід. Перечитуючи написане, усвідомлюю, що недарма так прагнув дістати портфель. В ньому нічого не було, крім фотографій моїх дітей та плану Малої-Страни. Але ж десь у глибинах підсвідомості раз у раз виникає і негайно розпливається видіння: я щось записую олівцем на зворотному боці фотографії. Просто в мене під рукою не було паперу.

Що ж, власне, я написав? Які розрахунки, які формули?. І чому там, у Африці, я не глянув на зворотний бік знімків?!

Не лишається нічого іншого, як знову повернутись до минулого і терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подій… На чому ж я зупинився?

Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви — відпочити, полікуватись.

Я дивився на кохану і ніяк не міг збагнути, коли я з нею розлучився — тиждень тому чи десятки років?. Її колишній образ, образ юної дівчини на Карловім мосту, даленів і розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалі більшої реальності. Я вже почав соромитися своїх маячінь.