Артур Дойль - Незвіданий світ

Лорд Джон Рокстон своєю вдачею в чомусь був схожий на професора Самерлі, а в чомусь являв собою його цілковиту протилежність. Він був на двадцять років молодший, але мав таке саме кістляве та жилаве тіло, як і професор. Щодо його зовнішності, то опис її ви знайдете в нотатках, що я їх залишив в Лондоні. Він надзвичайно чепурний та охайний, вбирається у біле, носить високі брунатні чоботи й голиться щонайменше раз на день. Як і більшість людей дії, він скупий на слова, любить занурюватись у міркування, але охоче відповідає на запитання й завжди бере участь у загальній розмові. Він досконало знає весь світ, а надто Південну Америку, і незмінно вірить в успіх нашої експедиції, хоч професор Самерлі з нього і глузує. У лорда приємний голос і спокійні манери, але в його блакитних очах відчувається непохитна рішучість і здатність сатаніти від люті, що особливо підкреслює його звичайне вміння стримувати себе. Він мало розповідав про свої бразильські та перуанські пригоди, і мене вразило збудження, яке викликала його присутність у тубільців, що вбачали в ньому свого захисника й протектора. Подвиги Рудоволосого Вождя, як вони прозвали лорда, стали в них легендою, хоча й реальні факті, які стали мені відомі, були досить цікаві.

Кілька років тому лорд Джон опинився в так званій «нічиїй землі» — місцевості, що знаходиться між невизначеними як слід кордонами Перу, Бразилії й Колумбії. Тут, на величезній площі, ростуть каучукові дерева, що їх, як і в Конго, клянуть тубільці, бо експлуатація каучукового дерева пов’язана з неймовірним визискуванням робітників. У всій країні панує купка підлих метисів. Вони озброїли частину індіанців, а решту обернули на рабів, нелюдськими муками тероризували їх і примусили рубати каучукові дерева, щоб потім сплавляти їх по воді до Парі. Лорд Рокстон вступився був за бідних жертв, але у відповідь дістав самі погрози та образи. Тоді він оголосив війну очільнику работоргівців Педро Лопесові, організував із утеклих рабів цілий загін, озброїв його, розпочав військові дії, і скінчилося все тим, що він власноручно вбив сумнозвісного метиса й знищив систему, яку той очолював.

Не дивно, що цю рудоволосу людину з шовковим голосом і вільними манерами зустрічали на берегах великої південноамериканської ріки з таким інтересом. Звичайно, почуття, які викликала його поява, були не однакові: вдячність тубільців дорівнювала ненависті їхніх визискувачів. Унаслідок перебування протягом кількох місяців у Бразилії він чудово оволодів поширеною місцевою говіркою, що на одну третину складалася з португальських, а на дві третини — з індіанських слів.

Раніше я вже казав, що лорд Джон Рокстон був маніяком у своїх симпатіях до Південної Америки. Про цю величезну країну він міг говорити тільки з запалом, і запал той, хоч я мало її знав, пронизував і мене, привертаючи мою увагу та збуджуючи цікавість до неї. Як би мені хотілося передати всю чарівність його розповідей, де знання так тісно поєдналося з фантастичними здогадками, що навіть Самерлі припиняв скептично усміхатися і весь перетворювався на слух. Рокстон висловлював надію, що потужну ріку, якою перші завойовники Перу пройшли через увесь континент, незабаром дослідять більш досконало, бо, власне, нам відомі лише її мінливі береги.

— А що лежить поза ними? — питав він, указуючи на північ. — Ліси, болота й непрохідні чагарники. Хтозна, що ховають вони в собі? А тут, на південь? Болотисті зарості, де досі не бував жоден білий. Невідоме оточує нас зусібіч. Що ми знаємо, крім вузенької смужечки берега? Хто може передбачити всі можливості в цій дивній країні? Чому дядько Челленджер не може мати рацію?

Ці слова знову викликали усмішку на обличчі професора Самерлі; він мовчав, але за завісою диму зі своєї люльки саркастично хитав головою.

Утім, годі вже мови про моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само, як і моєї, ще дадуться взнаки. У нас є ще кілька компаньйонів, які відіграватимуть важливу роль у подальшому. Перш за все, це негр-велетень Замбо — чорний Геркулес, працелюбний, як кінь, і наділений приблизно таким самим розумом. Ми винайняли його в Парі за рекомендацією пароплавного товариства, що на його суднах він вивчився трохи англійської мови. В Парі ж таки ми завербували Гомеса та Мануеля — метисів, які саме сплавляли червоне дерево в місті. То були бородані із брунатною шкірою, люті, жилаві й моторні, як пантери. Обидва жили на верхів’ях Амазонки, що їх ми збиралися досліджувати, і через це лорд Рокстон вирішив їх винайняти. Гомес до того ж чудово володів англійською мовою. За платню в п’ятнадцять доларів на місяць метиси ладні були служити нам, куховарити, веслувати і взагалі робити все, що їм скажуть. Крім них, ми винайняли ще трьох болівійських індіанців з племені мойо, що славилося з-поміж тубільців найкращими рибалками й човнярами. Старшого ми назвали Мойо, решта двоє відзивалися на імена Хосе та Фердинанд. Отже, наша маленька експедиція, що чекала в Манаосі на інструкції для своєї незвичайної подорожі, складалася з трьох білих, двох метисів, одного негра й трьох індіанців.