Артур Дойль - Незвіданий світ

— Так само, як і я. Цікаво, що обидва ми вирушаємо в подорож, покладаючись на слова людини, якої геть не знаємо. Це, звичайно, неабиякий птах. А колеги професора нібито не занадто його полюбляють. Що зацікавило вас у ньому?

Я коротко розповів йому про мої вранішні пригоди. Лорд уважно вислухав мене, а потім витягнув із шухляди мапу Південної Америки й розстелив на столі.

— На мою думку, все, що він вам казав, все до останнього слова, — достеменна правда. І зауважте, — серйозним тоном додав лорд, — що я маю підстави говорити так, бо знаюся на цих справах. Південну Америку я дуже люблю і вважаю, що на цілій нашій планеті немає країни, кращої за ту, що простягається між Дар’єнською затокою та Вогняною Землею. Люди не знають ще її і навіть не уявляють собі, що вона може дати. Я пройшов її від одного краю до другого й провів там два засушливі сезони, коли воював із тими рабовласниками. Коли я жив там, то не раз чув від індіанців такі самі легенди, що, безперечно, ґрунтуються на чомусь реальному. Що ближче ви знайомитесь із цією країною, мій голубе, то більше переконуєтесь, що неможливого там не може бути. Є у ній кілька вузеньких річкових долин, що ними пересуваються люди, а поза тими долинами — невідомість. Отут, наприклад, на плоскогір’ї Мато-Гроссо, — він сигарою відзначив місце на мапі, — або трохи вище, де збігаються кордони трьох держав, тут мене ніщо не здивує. Як казав Челленджер, Амазонка зрошує п’ятдесят тисяч квадратних миль, що поросли несходимими лісами. А це, між іншим, площа майже цілої Європи! Ми з вами можемо бути один від одного на відстані, що відділяє Шотландію й Константинополь, і разом із тим залишатимемося в одному й тому самому бразильському лісі. Шляхи крізь нього ще ледве протоптані. Під час дощів рівень води в Амазонці піднімається принаймні на сорок футів, і все навкруги перетворюється на непролазне болото. То чому б у такій країні не знайти чогось нового та незвичайного? І чому ці відкриття не могли б зробити ми? А до того ж, — додав він, і обличчя його засвітилося від радості, — там на кожному кроці можна ризикувати головою, а мені як спортсменові тільки того й треба. Я подібний до старого м’яча для гольфу — з мене злізла вся біла фарба. Життя може кидати мене, як схоче, — слідів усе одно не залишиться. Ризик, мій голубе, то сенс існування. Заради нього варто жити. Ми занадто розпестилися і звикли до комфорту. Дайте мені небачену широчінь та побільше простору, дайте рушницю в руки й що-небудь, що варто шукати. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аероплані; але полювати на тих химерних тварин... Та це ж зовсім нові відчуття! — і, передчуваючи такі розкоші, він уривчасто засміявся.

Можливо, я занадто багато розповідаю про свого нового знайомого; але він багато днів буде моїм товаришем, і мені хотілося б змалювати його таким, яким я побачив його вперше, — всю його своєрідну натуру і незвичайну манеру розмовляти та міркувати. Тільки потреба завітати до редакції примусила мене розлучитися з ним. Коли я виходив від нього, він змащував свою улюблену рушницю і стиха сміявся, смакуючи наперед пригоди, які чекали на нас. Мені було зрозуміло, що в цілій Англії я не знайшов би собі товариша зі спокійнішою головою й відважнішим серцем.

Тієї ж таки ночі, хоч як утомили мене події цього бурхливого дня, я сидів у кабінеті Мак-Ардла. Ситуація здавалася йому настільки важливою, що наступного ранку він збирався зробити спеціальну доповідь самому головному редакторові. Ми погодилися, що про наші пригоди я звітуватиму у листах на ім’я Мак-Ардда. Листи ці, залежно від дозволу професора Челленджера, або друкуватимуться зараз же у «Газетт», або будуть оприлюднені згодом у вигляді окремої книжки. Утім, на телефонне запитання ми дістали від професора несподівану відповідь. Челленджер спершу вибухнув прокльонами на адресу преси, а в кінці обіцяв особисто передати нам докладні інструкції, якщо ми вкажемо, коли та яким пароплавом їдемо. На друге запитання він не відповів нічого, а дружина його повідомила, що професор лютує, і просила більше його не дратувати. Третя спроба, зроблена наступного дня, призвела до оглушливого хряску в телефонній трубці, а на центральній станції нам сказали, що, вочевидь, у професора Челленджера зіпсований апарат. Після цього ми облишили спроби.

А тепер, мої терплячі читачі, я більше безпосередньо до вас не звертатимуся. Віднині всі відомості про мене (якщо вони, звичайно, будуть) ви зможете отримати тільки через нашу редакцію. Всі матеріали щодо цієї найнезвичайнішої експедиції я передаю редакторові. Коли нам пощастить повернутися додому, спогади про те, як виникла ця непевна справа, все ж таки вийдуть друком. Пишу ці останні рядки на пароплаві «Франциска», а лоцман передасть їх потім Мак-Ардлу. Дозвольте ж мені, перш ніж закрити свій записник, поділитися з вами тією картиною про останні хвилини нашого перебування на батьківщині, що збереглася в моїй пам’яті.