Артур Дойль - Незвіданий світ

Раптом хтось торкнувся мого ліктя. Я обернувся і зустрів насмішкуватий, владний погляд високого худорлявого чоловіка, що зголосився бути моїм компаньйоном у тій фантастичній подорожі.

— Містере Мелоун? — сказав він. — Ми нібито їдемо разом. Я мешкаю неподалік, в Олбені. Може, ви будете так ласкаві приділити мені півгодини, бо я дуже хочу потеревенити з вами?

Ми з лордом Джоном Рокстоном пройшли вулицею Віго й, залишивши позаду похмурі проходи, опинилися в цьому аристократичному будинку. В кінці довгого темного коридору мій новий знайомий штовхнув двері й повернув електричний вимикач. Сила-силенна ламп під кольоровими абажурами залила червонуватим світлом велику кімнату. Стоячи коло дверей і роздивляючись навкруги, я відзначив небачений комфорт, витонченість та мужність. Проте скрізь вишуканість смаку багатої людини супроводжувалася недбайливістю холостяка. На підлозі лежали дорогі шкури та химерні килими, що вигравали всіма кольорами веселки. На стінах висіло багато картин і гравюр, у яких навіть моє недосвідчене око не могло не впізнати дуже дорогі та рідкісні примірники. Фотографії боксерських змагань, танцюристок і бігових коней чергувалися з чуйним Фрагонаром, войовничим Жірарде та сентиментальним Тернером. Та серед цієї розкоші були й інші трофеї, які нагадували, що лорд Джон Рокстон був водночас одним із найславетніших спортсменів і атлетів свого часу. Два схрещених весла, темно-синє й червоне, над коминком свідчили про його подвиги в оксфордському веслярському клубі, а рапіри та рукавички для боксу під ними ніби промовляли, що і в цих галузях спорту він не пасе задніх. Усю кімнату облямовували голови вбитих ним на ловах тварин з усіх кутків світу, а над ними височіла голова білого носорога зі зневажливо закопиленою верхньою губою.

Посеред кімнати на багатому червоному килимі стояв чорний із золотими інкрустаціями стіл у стилі Людовика XV, розкішна пам’ятка давнього мистецтва, по-блюзнірськи заплямована слідами від склянок і пропалена недопалками сигар. На столі стояла срібна таця з курильним приладдям і карафка із віскі. Мовчазний господар налив дві склянки, розбавив віскі содовою, вказав на крісло, підсунув одну склянку ближче до мене і простягнув мені довгу сигару. Потім і сам сів навпроти і втупив у мене свої допитливі, безпристрасні очі, що виблискували, наче холодне гірське озеро.

Крізь серпанок сигарного диму я вдивлявся в деталі знайомого мені з багатьох фотографій обличчя — горбуватий ніс, ямкуваті щоки, рудувато-чорне волосся, закручені гострі вуса, коротка задерикувата борідка. У ньому було щось від Наполеона III, щось від Дон Кіхота, але найбільше — від сільського англійського джентльмена, який зростав на свіжому вільному повітрі, прихильника собак і коней. Його шкіра від сонця та вітру стала майже теракотовою. Кошлаті густі брови надавали його холодним очам суворого, майже жорстокого виразу, і це враження підсилювало широке, вигнуте, вкрите зморшками чоло. Він був худорлявим, але міцним чоловіком, і мало хто з англійців витримав би такі тривалі подорожі, як лорд Рокстон. Заввишки він був понад шість футів, але здавався нижчим через надзвичайно опуклі плечі. Таким був славетний лорд Джон Рокстон, що сидів навпроти мене, смоктав свою сигару і, не кажучи ані слова, нахабно дивився мені просто в очі.

— Отже, — промовив він нарешті, — вороття вже немає. Ми з вами вскочили по самі вуха. Скажіть, чи спадало вам на думку щось подібне, коли ви входили до інституту?

— Я й гадки не мав.

— І я так само. Тільки три тижні тому я повернувся з Уганди й зібрався був відпочити трохи в Шотландії. А натомість — он воно що! Як це з вами трапилося?

— Та це ж мій фах. Я — співробітник «Дейлі-газетт».

— Так, так, ви казали про це. До речі, я хочу попросити вас зробити мені невеличку послугу. Згодні?

— Охоче.

— А ви не боїтесь?

— Що ж там небезпечного?

— Небезпечний сам Біллінгер. Ви чули про нього?

— Ні.

— Слухайте, голубчику, де ж це ви жили? Сер Джон Біллінгер — найкращий їздець на півночі. На рівній місцевості я, щоправда, не поступлюся йому, але в перегонах із перепонами він мене здолає. Ні для кого не таємниця, що, коли він не тренується, він п’є. Встановлює рекорди, як він каже. У вівторок він допився до білої гарячки й відтоді наче сказився. Кімната його саме над нами. Доктор запевняє, що бідолаха неодмінно дасть дуба, якщо не годувати його, а старий лежить собі на ліжку, тримає під подушкою револьвера й присягається, що випустить усі шість куль у першого-ліпшого, хто наблизиться до нього. Його слуги, ясна річ, застрайкували. Та й як тут не страйкувати? Він такий зух, та ще й стріляє без схибів. Але не можна ж дати загинути в такий спосіб переможцеві великих національних змагань... Як думаєте?