Артур Дойль - Незвіданий світ

Покепкувавши під загальний регіт зі свого опонента, лектор змальовував далі картину минулого — усихання морів, утворення піскуватих мілин і лагун із багатою фауною, прагнення морських тварин оселитися на суходолі, велика пожива, що чекала на них там, і, як наслідок, їх власне збільшення.

— Ось, леді й джентльмени, причина незвичайного зросту плазунів. На щастя, вони зникли з поверхні Землі задовго до появи перших людей.

— Стосовно цього можна ще сперечатися! — роздався голос на помості.

Збити містера Уолдрона з пантелику було нелегко, а переривати його, як зробив це джентльмен із червоною краваткою, взагалі ставало небезпечно. Почуте зауваження здалося лекторові такою нісенітницею, що він навіть на мить розгубився, а після короткої паузи оговтався й голосно та повільно повторив:

— Вони зникли з поверхні нашої планети ще до появи людини.

— Стосовно цього можна ще сперечатися, — знову сказав той самий голос.

Уолдорн здивовано пробігся очима по ряду на помості і спинив свій погляд на Челленджерові, який сидів, відкинувшись на спинку крісла, із заплющеними очима та, здавалось, усміхався.

— A! — знизав плечима Уолдрон. — Це ж мій друг, професор Челленджер, — і поновив свою лекцію, нібито подальші пояснення були зайві.

Та інцидент на цьому не скінчився. Поринаючи у гущавину минулого, лектор щоразу повертався до свого твердження про загибель передісторичного життя і щоразу чув нове зауваження від професора. Аудиторія починала вгадувати наперед його репліки та із захопленням їх зустрічала. Щойно Челленджерова борода починала рухатися, купка студентів викрикувала, не давши йому вимовити й слова: «Стосовно цього можна ще сперечатися». У відповідь чулися крики: «До порядку!» і «Сором вам!». Уолдрон, хоч яким досвідченим та дотепним лектором був, почав помітно нервуватися. Він дедалі частіше спинявся, збивався, повторювався, нарешті заплутався в занадто довгій фразі й накинувся на винуватця скандалу.

— Це абсолютно нестерпно! — гукнув він і люто зиркнув на поміст. — Я мушу просити вас, професоре Челленджер, припинити ваші несвідомі й непристойні випади.

У залі запанувала тиша. Студенти від подиву закам’яніли, споглядаючи сварку двох видатних науковців. Нарешті важка постать Челленджера відділилася від крісла.

— А я й собі мушу просити вас, містере Уолдрон, не висловлювати твердження, що розбігаються з науковими фактами.

Ці слова спричинили справжній ураган. «Ганьба! Ганьба!», «Дайте йому слово!», «Виженіть його!», «Скиньте його з помосту!», «Вдало сказано!» лунало зусібіч. Дехто кричав із обуренням, дехто — із захопленням. Урешті-решт голова підхопився і, шалено плескаючи в долоні, силкувався заспокоїти публіку.

— Професоре Челленджер... особиста... думка... потім... — тільки й можна було розібрати з його мимрення.

Порушник тиші вклонився, усміхнувся, розгладив бороду й сів у крісло. Уолдрон, зашарівшись і перебуваючи у войовничому настрої, повів далі. Час від часу, висловлюючи якесь твердження, він кидав убивчі погляди на свого супротивника, а той, здавалося, знову задрімав із тою ж таки широкою, щасливою усмішкою на обличчі.

Нарешті доповідь добігла кінця, і, я думаю, добігла передчасно, бо остання частина її була якась зібгана і навіть трохи безладна. Нитка доводів увірвалася, та й слухачі сиділи схвильовані, в очікуванні дискусії. Уолдрон зайняв своє місце, голова щось пробелькотів, і професор Челленджер підійшов до кафедри. Я дослівно записував його промову для своєї «Газетт».

— Леді й джентльмени, — почав він, незважаючи на шум на задніх лавах, — вибачте: леді, джентльмени й діти; я не помітив спершу значної частини моєї аудиторії.

У залі запанував страшенний галас. Професор, ласкаво похитуючи своєю величезною головою, стояв із піднесеною вгору руку, немов пророк, який благословляє натовп.

— Мені доручено висловити містеру Уолдронові подяку за надзвичайно мальовничу й образну лекцію, що її ми оце прослухали. У дечому я з ним не згоден і мусив був вказувати йому на помилки, але в цілому містер Уолдрон впорався зі своїм завданням цілком сумлінно і представив нам зрозумілу та цікаву історію нашої планети так, як він її собі уявляє. Нема нічого легшого для сприйняття, ніж популярні лекції, але містер Уолдрон, — Челленджер люб’язно поглянув у бік лектора, — не заперечуватиме, сподіваюся, що такі лекції завищи відрізняються поверховістю й недоброякісністю, бо їх доводиться прилаштовувати до низького розумового рівня слухачів. (Іронічні оплески.) Популярні лекції по суті своїй — паразитичні. (Рух обурення й протесту з боку містера Уолдрона.) Задля слави чи заробітку лектори-популяризатори використовують працю своїх скромних, маловідомих товаришів. Найменший новий факт, здобутий унаслідок лабораторної праці, ота найменша цеглина, що призначена для збудування храму науки, — значно цінніший, аніж така лекція, що протягом кількох годин тішить охочу до розваг аудиторію і не має жодних практичних наслідків. Цими зауваженнями я зовсім не збираюся ображати містера Уолдрона, а хочу тільки, щоб ви не втратили почуття міри. Не можна ж бо мати звичайного служку за архієрея. (Тут містер Уолдрон шепнув щось голові, а той підвівся і з суворим виглядом виніс догану карафці з водою.) А тепер годі вже про це. (Гучні й протяжні оплески.) Перейдемо до більш важливого для науки питання. З яким твердженням лектора я, дослідник-практик, не погодився? З твердженням про зникнення з поверхні Землі деяких груп тварин. Я кажу це не як аматор або як лектор-популяризатор. Я кажу як людина науки, зблизька обізнана з фактами, і запевняю, що містер Уолдрон помиляється, говорячи, що передісторичних тварин більше не існує. Безперечно, як він і казав, вони — наші предки, але предки, так би мовити, сучасні. Їх можна побачити й тепер в усій їхній подекуди страшній своєрідності, треба лише мати енергію та настирливість, щоб відшукати місця їхнього мешкання. Істоти, яких відносять до юрської доби, страховиська, що легко переможуть і здолають найбільших із наших ссавців, живуть ще й досі... (Крики: «Нісенітниця!», «Доведіть ваші слова!», «Звідки ви знаєте?») Звідки я знаю, питаєте ви? Знаю через те, що особисто відвідав їхні леговища. Знаю тому, що сам бачив деяких із них. (Оплески, шум, хтось гукає: «Брехун!») Я, кажете, брехун? (Загальне галасливе задоволення.) Чи то справді хтось назвав мене брехуном? Може, особа, що назвала мене брехуном, ласкаво встане й дозволить мені подивитися на неї? (Голос: «Ось тут він, сер!» — і над головами купки студентів підноситься невеличка постать в окулярах, що з усіх сил пручається й намагається всістися на своє місце.) Ви наважилися назвати мене брехуном? («Ні, ні, сер!» — заперечує бідолашний і пірнає, наче блазень, униз). Якщо хто-небудь у цій залі насмілюється стверджувати, що я кажу неправду, я залюбки перемовлюся з ним кількома словами по закінченні лекції. («Брехун!») Хто це сказав? (У повітрі знову з’являється постать в окулярах). Коли я зійду до вас... (Хор, що співає «Прийди, прийди, сонечко!», на кілька секунд перериває його. Голова, стоячи на повен зріст і натхненно вимахуючи обома руками, здається, диригує співцями. Обличчя професора палає, ніздрі роздуваються, борода труситься; він, вочевидь, ледве стримується.) Кожне велике відкриття супроводжувалося такою самою недовірою — це яскрава ознака недалекості сучасників. Коли вам представляють якийсь видатний факт, вам бракує інтуїції, щоб усвідомити його. Ви здатні тільки обкидати болотом людей, які жертвують життям на користь науки. Ви переслідуєте пророків. Галілей, Дарвін і я... (Протяжні оплески заважають йому говорити.)