Артур Дойль - Незвіданий світ

Наші друзі вдома мусять радіти разом із нами. Ми наближаємося до мети й бачимо вже, що твердження професора Челленджера можна перевірити. Щоправда, ми не видерлися ще на плато, але воно тепер перед нами, і навіть професор Самерлі трохи вгамувався. Це зовсім не означає, що він бодай на одну мить повірив Челленджерові. Ні, але тепер він не так часто робить уїдливі зауваження і здебільшого мовчки про щось метикує. Мушу, проте, повернутися назад і вести оповідання з того місця, де припинив його. Один із наших індіанців поранився, і ми відправляємо його додому. Він забере з собою й цього листа, але я геть не впевнений, що ви його одержите.

Коли я писав востаннє, ми саме збиралися виїздити з індіанського селища, куди нас доставила «Есмеральда». Починаю свій звіт із прикрої новини. Того ж вечора сталася перша сутичка між членами нашої експедиції (я оминаю повсякчасну пікіровку між професорами), що могла скінчитися трагічно. Я згадував уже метиса Гомеса. Він — чудовий робітник і догідливий слуга, але має одну, дуже поширену серед таких людей ваду, — цікавість. Того вечора він прокрався під халупу, де ми сиділи, обговорюючи наші подальші плани, і став підслуховувати нашу розмову. Велетенський негр Замбо, що був відданий нам, як пес, і, як усякий негр, був кревним ворогом усіх метисів, упіймав його на цьому, витяг із засідки й притягнув до нас. Гомес вихопив ножа і, якби не геркулесова міць Замбо, що однією рукою обеззброїв його, заколов би негра. Справа скінчилася доганою; супротивники змушені були потиснути один одному руки, і, сподіваюся, усе буде гаразд. Щодо сварок між ученими мужами, то вони — безперервні й серйозні. Челленджер надзвичайно запальний, а в Самерлі гострий, мов бритва, язик, і він завжди додає жару. Учора, наприклад, Челленджер заявив, що ніколи не гуляє набережною Темзи, щоб не подумали, ніби він ходить дивитися на місце свого останнього упокоєння. Він, між іншим, був певний, що його поховають у Вестмінстерському абатстві. Самерлі на це їдко всміхнувся і зауважив, що Мільбенкську в’язницю вже знесено. Але зарозумілість Челленджера — колосальна, і йому такими зауваженнями не дошкулиш. Він тільки посміхнувся собі в бороду і поблажливим тоном, немов говорив із дитиною, промовив:

— Справді? Невже?

Вони і справді діти. Один — причепливий і сварливий, а другий — запальний і владний, але обидва — винятково розумні люди й першорядні вчені. Мозок, вдача, серце — тільки поживши на світі, починаєш розуміти, скільки невідповідностей між ними може бути.

Наступного дня ми вирушили в путь. Виявилося, що всі наші речі вільно вміщаються в дві піроги. На дві піроги розподілили ми й персонал нашої експедиції, подбавши про те, щоб у кожній із них було не більше як по одному професору. Я сидів у одному човні з Челленджером. Професор знаходився у прегарному настрої, не кажучи ні слова, роздивлявся навсібіч, і обличчя його випромінювало благодушність. Та мені доводилося бачити його й іншим, і я анітрохи не здивувався б, якби в ясну днину раптом ударив грім. У його товаристві не можна почуватися спокійним, зате ніколи не доводиться й сумувати, бо весь час напружено чекаєш, що здійметься буря.

Протягом двох днів ми пливли досить широкою рікою. Мала вона ярдів із сто завширшки, і вода в ній була темна, але така прозора, що ми майже завжди бачили дно. Половина приток Амазонки саме така, а в другій половині — вода білувата й каламутна. Залежить це від місцевості, де тече річка. Темний колір указує на рослинні та тваринні залишки по берегах; білуватий свідчить про глинистий грунт. Двічі натрапляли ми на пороги і щоразу накидали з півмилі, тягнучи на собі піроги. Обабіч знаходився ліс вікової давнини; продиратися крізь нього навіть із човнами на плечах було не надто складно. Ніколи не забуду я врочистої таємничості, що панувала там. Височина дерев і їхня товщина перебільшували все, що я, городянин, міг собі уявити. Ми ледве бачили, як на величезній відстані над нашими головами поєднувались у готичні склепіння їхні віти, утворюючи суцільний зелений намет. Тільки поодинокі золотисті промені сонця пробивалися крізь нього й тоненькими стрілками перерізували величний морок лісу. Коли ми безгучно ступали по товстому м’якому килиму з опалого листя, ми не могли промовити ані слова, і навіть гримкий голос професора Челленджера переходив у шепіт. Звичайно, я не знав назв усіх цих велетнів, але наші вчені мужі побачили серед них і цитринові дерева, і величезний бавовник, і червоне дерево, і багато інших. Цей континент — головний постачальник рослинних дарунків, що їх робить людству природа, надзвичайно скупа тут на представників тваринного царства. Живі орхідеї та химерно забарвлені лишайники жевріли на темних стовбурах дерев, а коли якийсь промінчик світла падав на золотаву алламанду [17] Алламанда — це вічнозелений чагарник, ліана із здерев’янілим стеблом завдовжки близько восьми метрів. , червоногарячий кущ зірок таксонії або на розкішну блакить іпомеї, видовисько вражало своєю казковістю. В цих лісових просторах усе живе з усієї сили прагне до світла. Найменша рослина тягнеться вгору, обвиваючись круг свого міцнішого, більшого на зріст родича. І навіть ті рослини, що не в’ються ніде інде, у пралісах навчилися цього. Звичайна кропива, ясмин, ба навіть пальма оповивають стовбури цитринових дерев і силкуються видобутися з похмурого сутінку.