Бернар Вербер - Її величність кішка

Що, коли б не наша дружба з соколицею? Страшно подумати. Втім, я навіть не знаю, чи вони мені вдячні. Авжеж, для них це звично…

Тут Наталі зненацька гальмує.

Ген попереду виростає жива барикада з круглих вух та гострих, як бритва, зубів.

— Тамерлан передбачив, що ми подолаємо загату, — шепоче Піфагор. — Він справжній стратег.

Пацюки насуваються ззаду, з боків.

— Ми оточені! — нявчить Есмеральда.

Ми збиваємось посеред замерзлої річки, а сніг все іде й іде.

Вистрибнувши з наплічників, ми формуємо оборонне коло, а за нашими спинами — люди.

Здалеку пробуємо оцінити ворожі сили. Наталі подає мені бінокль.

Понад морем брунатних шерсток я вирізняю Тамерлана: його несуть двоє щурів, що їх підтримують четверо інших, які стоять на вісьмох побратимах. Отака жива піраміда, що дозволяє королеві пацюків дивитися на все згори.

Я пильно придивляюся, намагаючись полічити ворогів. Жодних сумнівів: тепер їх вдесятеро більше, ніж у битві на Лебединому озері — кількадесят тисяч тоді супроти кількасот тисяч нині.

Зараз мені конче хочеться вірити, що є над нами така сила, що зичить нам добра.

Мабуть, лишається уповати тільки на диво.

==Рух так званих катарів виник у XII столітті у Франції, у Тулузькому графстві.

Слово «катар» походить від «cattus» («кіт» пізньою латиною, звідки англійське «cat»). Так їх прозвали вороги — мовляв, катари цілували котів під хвостами, виявляючи у такий спосіб покору Люциферу. Самі катари називали себе «добрі люди».

Послідовники цього християнського руху критикували папські розкоші у Ватикані.

Катарська філософія була спрямована на пошуки «істинного», не спотвореного ієрархією Ватикану християнства.

Поклонялися катари не хресту (символові смерті), а пелікану. Вони порівнювали Христа з цим птахом, який витає, наче дух над матерією.

Понад усе катари цінували цноту і життя (тварин вбивати забороняли так само, як людей). «Досконалі» — так вони називали священників — мусили утримуватися від статевих зносин. Строгі вегетаріанці, катари додержували дуже довгих постів, що їх називали endura. Заперечували приватну власність. Вважали себе пацифістами і відкидали ідею диявола. Дітей хрестили не відразу після народження, а у свідомому тринадцятирічному віці.

1119 року Папа засудив катаризм, аргументуючи це тим, що endura — це самогубство, а відмова від статевих зносин обертається зменшенням кількості вірян.

1208 року папа Іннокентій III, оголосивши катарів єретиками, підбурив французького короля Філіпа Августа до хрестового походу проти «невірних». Король, що саме прагнув повернути землі на півдні, погодився.

Та коли папський легат прибув до Тулузи — граф Раймон VI відмовився воювати проти своїх підданців, незалежно від їхніх релігійних переконань. Надто коли йшлося про християнський похід проти християн.

Легата вбили. Довідавшись про це, Іннокентій III відлучив Раймона VI від церкви.

Війну проти катарів, або, як їх називали пізніше, альбігойців, розпочали північнофранцузькі барони на чолі з Симоном де Монфором. Узявши в облогу й захопивши місто Безьє, той віддав наказ вирізати всіх мешканців. Віконта міста Каркасон, що його також узяли в облогу війська Симона де Монфора, отруїли. Вцілілих мешканців позбавили майна й голяка вигнали з міста. Захопивши місто Альбі, хрестоносці вирушили до Тулузи, але там зазнали невдачі.

Намагаючись відвернути жорстоку різанину, Раймон VI прилюдно попросив у Інокентія III пробачення, пообіцявши надалі катарів не підтримувати.

Граф повернувся в лоно церкви.

Та різанина у містах, що їх вважали прихильними до єретиків, не припинялася.

Воюючи за Папу та короля, північні барони привласнили й південні графства.

Війна проти катарів точилася двадцять років, спричинилася до смерті мільйона людей і закінчилася 1244 року облогою та взяттям замка Монсегюр у Піренеях, що став прихистком останніх катарів. 215 уцілілих живцем спалили на кострищі.

Про мешканців Безьє, з-поміж яких не всі були катари, папський легат сказав: «Вбийте всіх — Бог своїх упізнає». Ця фраза увійшла в історію.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

Не знаю, як вас, а мене часом виснажує боротьба за те, щоб довести свою правду.

Хочеться просто сказати: «Ну гаразд, добивайте мене, покінчимо з цим якнайшвидше. І вибачайте за клопіт».

Іноді я думаю: що, коли я помиляюсь, а правда на боці моїх супротивників?