Бернар Вербер: Її величність кішка

Кохання треба остерігатися.

Я стріпуюся, вилизуюся, тюпаю на корму до моєї служниці, позіхаю, потягуюся й нарешті запитую:

— Скільки ми вже пливемо?

— Тридцять п’ять днів.

— І коли прибудемо?

— Не знаю.

— Я не хочу, щоб моя історія розвіялась за вітром, — нявчу я. — Тож розповім її котам на кораблі. Хай запишуть, коли зможуть.

Здається, Наталі не надто зацікавили мої слова, та я не відступаю:

— А як ні — я хотіла б диктувати мемуари вам. Я буду говорити з вами так, як із молодими котами; ви це запишете на диктофон, розшифруєте запис і зробите книжку. Я вже маю ідею для назви: «Завтра будуть коти».

Наталі супить брови.

— Я хочу, щоб ви були моєю офіційною редакторкою.

Вона запалює цигарку та спокійно курить. Здається, вона й досі не сприймає мене серйозно. Здуріти можна — яке упереджене ставлення! Попри все разом пережите, ми для людей і досі домашні тваринки.

— Ця книга стане Біблією для котячої цивілізації, — наполягаю я.

Глузливо стенувши плечима, вона ласкаво мене гладить. Ніби нічогісінько не втямила. Та справа не в перекладі — просто вона мислить інакше.

Вона досі має себе за головну.

Аж тут мою увагу привертає дещо дивне: високо в небі з хриплим криком ширяє мартин. Наталі також зауважує птаха.

Б’є на сполох корабельний дзвін. Ми кидаємося вузькими коридорами до носа вітрильника. Усі насторожі: Анджело посіпує хвостом, Есмеральда недовірливо похитує головою, Піфагор нервово чухає за правим вухом, Шампольйон високо здіймає білого чубчика, Наталі пильно вивчає горизонт у бінокль. Раптом люди починають верещати.

— Це Нью-Йорк? — запитую я.

— Так. Я бачу перші хмарочоси. Ми на місці, — з полегкістю відповідає Наталі.

— Будь ласка, дайте мені бінокль, служнице.

Я припадаю до окулярів. Переді мною сірим лісом прямокутників вигулькують гостроверхі будівлі. Наш вітрильник повним ходом мчить до берега, що набуває дедалі чіткіших обрисів. Не відриваючи від бінокля очей, я поволі кручу головою, щоб добряче усе роздивитися.

— Там — статуя Свободи, — скеровує Наталі мій бінокль.

Я впізнаю статую жінки — у тозі, з факелом у піднятій руці — таку саму, як на Лебединому острові. Єдина відмінність — ця десь удесятеро більша.

Аж тут мою увагу привертають брунатні плями на простягнутій в небо руці. Мене пересмикує. Придивляюся.

На іржу це не схоже.

— Збільшіть зображення, служнице.

Наталі налаштовує зум. Побачене змушує мене здригнутися від огиди.

— Ще трошки, будь ласка.

Картинка наближується, стає виразнішою. Я ковтаю слину.

Ні, будь ласка.

Я «їх» бачу. Тепер я розрізняю постамент і острівець, який прихистив статую цієї схожої на богиню жінки — дарма що голова у неї не котяча.

Це вже не сотні й не тисячі, ні навіть десятки чи сотні тисяч — перед нами мільйони брунатних щурів.

О ні, тільки не вони. Тільки не тут, тільки не зараз.

Їх так багато — аж землі не видно. Такий собі брунатний килим серед океанських хвиль.

І тут, за крок до нашої мети, я усвідомлюю, що помилилася. Мій відчай поділяють усі пасажири «Останньої надії».

Я дивлюсь на всіх тих пацюків — а ми ж були певні, що тут нема жодного, — і проймаюся дивним, незнайомим відчуттям.

Сльози мені затуманюють погляд, у горлі дере.

Яке незвичне поєднання сильних і таких різних — емоцій!

Щоб не плакать — я сміялась.

(Далі буде…)

Амелі Андр’є, Вів’ян Перре, Жан-Жакові Гоше, Жонатану Верберу, Сільвену, Тімсіту, Жеремі Геріно, Себастьяну Теске, Зое Андр’є, Еріку Вітцелю, Конні Бедросян, Стефанові Пуйо, Шарлот Гануна-Коен, Мелані Лажуні, Т’єрі Біллар, Емілю Серван-Шрайберу, професору Дідьє Дезору.

Моїй видавчині Каролін Ріпол та всій команді видавництва «Albin Michel» — моїм незмінним друзям і порадникам.

І, звісно, моїм першим видавцям — Рішару Дюкуссе та Франсісові Есменару.

«Токката», «Арія», «Гольдберг-варіації», «Двоголосні інвенції», «Адажіо ре мінор» Йоганна Себастьяна Баха.

«Каста Діва», знаменита арія з опери Вінченцо Белліні «Норма» у виконанні Марії Каллас.

«Birdy s Flight», композиція з альбому «Birdy» Пітера Ґебріела.

«Весна», лярґо, з циклу «Пори року» Антоніо Вівальді.