Бернар Вербер - Її величність кішка

Перед очима зринає картинка: та сама робота Жеріко, але замість людей — коти, що видираються одне на одного, щоб якнайвище помахати білою ганчіркою.

Мабуть, то лише витівки моєї уяви. Мені скрізь ввижається небезпека. Може, це такий спосіб не втрачати пильності? Не люблю, коли все спокійно. Я люблю виклики.

Така надчутливість, щоб не сказати параноя, розвинулась у мене після всього пережитого.

Мої думки перериває дивний звук із каюти.

Я підкрадаюся і бачу, як моя служниця Наталі парується зі своїм головним самцем Романом.

Нарешті ці двоє відкинули людську науку й віддалися тваринним інстинктам.

Я вмощуюся на краєчку ілюмінатора — попідглядати: з дещо нездорової цікавості чи, може, з незмінного зачудування людьми.

Тишком підкравшись, Анджело й собі глипає. Я не наважуюся його спровадити. Коли чогось і треба його навчити — то, мабуть, допитливості. Поки йому буде цікаво пізнавати щось нове, доти він не стане дурником.

Тож ми вдвох мовчки спостерігаємо.

Видовище, скажу я вам, не вельми феєричне. Люди занадто стримані, а сором заступає шлях до радості. Вони ніби аналізують свої відчуття замість того, щоб цілком їм віддатися. Якісь кривляння.

І в позах замало різноманіття — авжеж, бракує гнучкості. Наталі не може, наприклад, закинути ноги за вуха (певна річ, це відкрило б їй нові джерела насолоди). Я мигцем зауважую член самця — гладенький, як у сфінкса, без жодного шпичака.

Проте їх, здається, все влаштовує. Наталі дихає щораз швидше, тоді попискує, як миша (як на мене, це просто смішно — ну чого б не закричати на все горло?), тим часом Роман імітує бичачий рев — мабуть, пригадує кориду.

Ось так розмножується вид, який так довго панував на землі.

Ще варіант: Коли ті двоє, швидко дихаючи, переходять від жалюгідного писку до пронизливого крику — всередині в мене щось стискається, і я заходжуся сміхом, себто покашлюю.

Я сміюся — просто на очах у спантеличеного Анжело. Мій син помітно стурбований.

Не знаючи, що таке сміх, він, мабуть, подумав, що я задихаюся.

Мені не стає сил на пояснення: прийде час — він і сам зрозуміє. Я заспокоююсь, та ненадовго. Хочеться кохатися. Дивно, але вся ця комедія мене неабияк схвилювала.

Можливо, так хвилюються люди під час перегляду порнофільмів?

Забувши про людей і сина, я виходжу на палубу і гукаю Піфагора. У відповідь — тиша.

Куди це він повіявся? Вічно десь швендяє, коли його потребуєш.

Нарешті він озивається — звідкілясь ізгори. Він у круглому кошику для вартового, що на вершині центральної щогли.

Ото вже суперечливе створіння — у повітряній кулі йому світ макітриться, та як видертися на вершечок — прошу дуже.

Я вилізаю до нього по снастях.

— Що ти тут робиш?

— Виглядаю землю. Чому запитуєш?

Ще одна вада самців — вони ніколи нас не відчувають, їм завжди треба все пояснювати.

— Я бачила репродуктивний акт наших слуг.

— Не минуло й пів року.

— Коли на це поглянеш — дивуєшся, як їхній вид так довго протримався.

— Замало досягти вершини, треба вміти не впасти.

— Це ти про людську цивілізацію?

— Атож. Вони були вищі за всіх, та втриматися не зуміли. Днями мені наснився сон, — веде сіамець далі. — Людству загрожує вимирання, людей тримають у зоопарках. Народження кожного малюка висвітлюють ЗМІ — як з останніми пандами.

Я й гадки не маю, що таке зоопарки чи панди, та й куди він хилить — не збагну.

— Довгенько люди спарюються… правда?

— Кількадесят хвилин… коли ми — декілька секунд.

— Але навіщо?

Тут Наталі кричить — так голосно — аж чути на верхівці щогли.

— От і все. У неї оргазм, — по-знавецькому пояснює сіамець.

— Це трохи розслабить її — вона заслужила. Останнім часом Наталі якась надто напружена. Це й не дивно — після всього пережитого…

— За дев’ять місяців може з’явитися людинча.

— Це надихає. Зроби мені діточок, Піфагоре. Здається, мій перший млинець — нанівець, та це можна виправити.

— Ти про Анджело? Не треба так.

— Він такий вискочень!

— Ми часто кохаємось, але ти ніколи не вагітніла, — скрушно зітхає Піфагор.

— Гадаю, мій організм знав: не пора… Розум контролює тіло, розумієш…

Я бовкнула це здуру, не подумавши, але, гадаю, так воно і є. Щоб завагітніти — треба усунути внутрішні перешкоди. Це один із моїх талантів, розвинутих одночасно з умінням контролювати мозок: я можу впливати на свою фертильність.

Ми рушаємо в нашу каюту. Дорогою минаємо інших пасажирів.