Бернар Вербер - Її величність кішка

Мене охоплює невимовна й незрівнянна насолода — фізична втіха поєднана з духовною.

Я хочу, щоб ця мить тривала вічно.

У моєму запаленому мозку гарячково нуртують думки.

Я обмежена лише своїми уявленнями про себе.

Проте я — не лише така, якою себе уявляю.

Я думаю, що я — Бастет, але я можу бути кимось більшим. Я можу бути Бастет плюс Піфагор.

Я можу бути всіма котами. Я можу бути всіма тваринами.

Можу з’єднатися з усім живим. Навіть із деревами, планетою, зірками, Всесвітом.

Насправді я значно більша…

Я можу бути всім.

Збагнути це — і є справжня любов.

Сповна усвідомивши цю думку, я кричу — на весь голос, щосили.

Довго й надсадно.

Мене зупиняє лише гупання у двері нашої каюти.

Я розплющую очі. Піфагор — також; ми дивимось одне на одного. Вигляд у нього очманілий.

— Котра година? — запитую я.

Сіамець розсуває штори. Надворі ніч.

— Це було довго.

— І чудово. Тобі як?

— Неймовірно. Навіть не знаю, що сказати. Дякую тобі, Бастет.

— Тобі дякую, Піфагоре.

Уривчастий стукіт у двері гучнішає.

Я витягую USB-кабель. Піфагор, і собі висмикнувши дріт, відчиняє.

На порозі — схвильована Наталі, лепече щось по-людськи. Я вставляю в Третє Око свій приймач-передавач-перекладач.

— Ви всіх побудили. Горлаєте вже хвилин десять. Що сталося? З вами все гаразд?

Мені хочеться поділитися з нею моїм дивовижним відкриттям (Кохання з великої літери «К»), та її обмежений людський мозок навряд чи здатен осягнути це поняття, дарма що вона перша про нього розводилася — то, мовляв, виняткова перевага її виду.

— Тихіше, будь ласка… Ваші розваги не дають спати.

Авжеж, чуже щастя завжди дратує.

Я помалу оговтуюсь після щойно пережитого екстазу.

Затягнувши Наталі в її каюту, я стрибаю на краєчок ілюмінатора — хочу дивитися їй просто в очі.

— Ви мусите віддавати мені належну шану. Здається, часом ви забуваєте, хто я.

Ще зарано наказувати їй мене титулувати, тож я веду далі:

— Я — Бастет, я готую всесвітню революцію, революцію Блаженства. Пора вже вам, людям, зрозуміти: відтепер господарі не ви — а ми. Ваше панування минулося — як минулася доба динозаврів. Можете відпочивати. Тепер слово за нами.

Та чи здатен її куций розум осягнути цю очевидну істину?

— Не переймайтеся, покладіться на мене. Все буде добре. Я про все подбаю, — додаю наостанок.

А про себе думаю:

Я осягнула Гумор, Мистецтво і Любов. Тепер дорогою Блаженства поведу вас я.

Першими у вовчій зграї йдуть старі та хворі — саме вони визначають швидкість руху групи.

Одразу за ними — декілька сильних вовків: вони захищають зграю від ворогів та полюють на здобич.

Їм допомагають п’ятеро слабших, що рухаються по центру. Останній у колоні — ватажок. Йдучи позаду, він пильнує порядку. Отже, слабкі — попереду, сильні — позаду, ватажок — як наглядач — замикає ходу.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

Моя матуся завжди казала: «Якщо довго і пильно дивитися, то навіть найнудніша вистава виявиться цікавою».

Я дивлюсь на море і думаю, що завдяки цій пригоді краще пізнала себе, відкрила в собі приховані таланти. Від роздумів я поринаю в такий стан, що, певно, всі на кораблі помітили мою дивакувату поведінку.

Після єднання з Піфагором усі здаються мені милими, навіть до Анджело (цього бешкетника, що не проґавить нагоди мені допекти) я відчуваю ніжність.

А згодом магія кудись щезає. Щораз більше я стаю схожа на «себе колишню». Мені всі осоружні, на душі мулько через пацючу навалу, а Анджело дратує самим лише своїм виглядом.

Одначе повне єднання з Піфагором не повторилось. Надто вже було добре. Часто таке виробляти не можна: гадаю, досить одного разу на рік.

Я це зробила: знайшла ще одну стежку на шляху до самопізнання; тепер я розумію — це можливо, але втрачати голову не варто — і без того забагато клопоту.

Така вже халепа: довго шукаємо щастя, а як знаходимо — не знаємо, як втримати.

І навіть пристрасне кохання Наталі й Романа перейшло в рутину. Я більше не відчуваю між ними тієї електричної напруги, яка була, коли вони жили мріями про єднання. Мабуть, тому люди так розтягують прелюдії: знають, що стосунки охолонуть.

Подумки вертаюся до Піфагора. Тепер я розумію, звідки моя стриманість.

Коли по-справжньому кохаєш — повсякчас боїшся втратити.

Та втрачати голову не можна. І прихилятися до цього кота я не мушу. Піфагор — лише самець, нічим не кращий за інших.