Бернар Вербер - Її величність кішка

— Авжеж, розумію, — ввічливо нявчу я.

Тоді птаха, вважаючи, що її місія завершена, випурхує у вікно — просто в заметіль.

— Невже негода її не лякає?

— В неї могутні крила — вона літає понад хмарами. Я так не вмію.

— От ми й лишилися самі, — зітхаю я.

Схилившись над підвіконням, папуга видивляється надвір.

— Вирушаємо, як розпогодиться, — каже він.

Хай там як, я мушу відзначити, що війна стала першим кроком до порозуміння — і то для видів, які й не думали спілкуватися між собою.

До людей і котів долучилися собаки, свині, бики, соколи. Війна — наче катарсис: вона змушує поглянути на все інакше, згадати, що ми у цьому світі не одні. Навіть щурам довелося визнати, що самотужки їм нас не здолати: треба шукати підтримки в голубів, дарма що вони геть не схожі й чужі. Усе це завдяки мені. До всього, з Тамерланом говорила тільки я. І це у мене на шиї — найцінніша у світі річ.

— Про що ти думаєш? — питає Шампольйон.

— Нема нічого такого поганого, що б не обернулося на добре. Бо негаразди — лише крок до самовдосконалення, хоч ми й не одразу це усвідомлюємо.

Папуга знизує крилами.

— Я хочу просто бути щасливим, більшого мені не треба, — зізнається він.

Бо в нього обмежений світогляд. Щастя присипляє, нещастя збуджує, та йому цього ніколи не збагнути. Він прагне лише спокою, як усі миролюбці на кшталт Піфагора. Війна загартовує, заохочує думати; мир — для ледацюг.

Але цю думку варто лишити при собі, інакше ризикую збаламутити войовничих дурників, як-от Анджело.

Чекаємо довго. Вночі сніг вщухає.

— Вперед! — гукає Шампольйон. І пам’ятай: вгледиш голуба, почуєш туркіт або шелест крил — не зволікай, ховайся.

Ми вирушаємо засніженими руанськими вулицями. Так дивно торкатися пухнастого снігу подушечками лап. Мої кроки лишають у ньому глибокі сліди. Я скрадаюся попід стінами, щоб мене не помітили голуби.

Коли б мені сказали, що я боятимуся голубів…

Тишу уриває Шампольйон — ще той балакун, він не витримує мовчанки:

— Знаєш письменника Жана де Лафонтена?

— Ні.

— Хазяїн навчив мене його байок. Я мусив не лише вивчити їх напам’ять, а й зрозуміти.

— Ну то що з ним?

— Лафонтен гостро відчував свою епоху. Та змалювати її відверто не міг — боявся королівської неласки. Тому й удався до алегорії — писав про тварин.

— Що таке «алегорія»?

— Це спосіб передати абстрактне поняття за допомогою конкретного образу. Наприклад, в одній з байок Лафонтен оповідає про лисицю, що зустріла крука з їжею в дзьобі. Вона до нього заговорює, всіляко вихваляє, тоді каже, що у птаха, мабуть, і до співу талант неабиякий. Охочий продемонструвати свої вміння, крук, розтуливши дзьоба, випускає їжу. Щаслива лисиця її підбирає. Ця байка вчить не вірити підлабузникам.

— А як вони, ті двоє, спілкувалися? Там був перекладач-папуга?

— Про це автор не пише. В його уяві всі тварини розуміють одні одних.

— Розкажи мені ще якусь байку.

— Друга історія називається «Звірі під час чуми». Уражені смертельною епідемією тварини вирішують одне по одному скласти покуту, себто покаятись у провинах. Кожен зізнається у скоєних злочинах: лев з’їв газель, вовк — вівцю і т. д. Аж тут настала черга осла: він, бачте, щипав траву. Всі одностайно постановляють: це, мовляв, найтяжчий злочин. І страчують бідолаху.

— Щось я нічого не второпала.

— Ще є про коника й мураху…

— Ці також — без перекладача?..

— Так, але…

Я нітрохи не вірю цим оповідкам — в них нема ані краплі правди.

— А про котів щось є?

— Авжеж. Наприклад, «Кіт, ласиця і малий кролик». Кролик просить кота розсудити їхню з ласицею сварку, і…

— Чому ти взагалі розповідаєш мені про цього Лафонтена?

— А ось чому: саме він припустив, що тварини здатні розв’язувати складні політичні проблеми.

— То ми також живемо в байці?

— Я в цьому переконаний.

— Що як назвати її «Коти, щури й папуга»? — без тіні іронії пропоную я. — Вибач, але твій Лафонтен верзе таке, що й купи не держиться… та й до нас не має жодного стосунку.

Я сторожко пильную — за голубами в небі й пацюками на землі — і думаю про те, що як зустріну колись цього писаку Лафонтена — пораджу не марнувати талант на свої побрехеньки. І принагідно поясню, як насправді спілкуються звірі.

Надсилають думки, залучають какаду для перекладу, поєднують USB-кабель до Третього Ока.

Ми йдемо далі. Раптом над нами пролітає голуб.

Папуга реагує блискавично: видає подібний до соколиного крик — розпачливий, страшний. Крик хижака.