Бернар Вербер: Її величність кішка

Згідливо кивнувши головою, Наталі повертається до стерна.

— От і чудово: я завжди мріяв побачити Америку, — шепоче мені на вухо Піфагор.

— Чому?

— У Північній Америці — найбільше котів у світі: 100 мільйонів проти 10 мільйонів у Франції. Вичитав це в енциклопедії.

Цікаво. Мені вже кортить побачити тих 100 мільйонів щасливців, які живуть у країні з панацеєю проти щурів.

Вітрильник із хлюпотом розтинає хвилі. Бадьорий вітерець куйовдить моє хутро. Я відчуваю: старий світ, що його невблаганно підточують щури, залишається позаду. Ой, несолодко ж буде вцілілим котам, свиням, собакам і людям!

Однак даруйте: я не можу рятувати всіх нараз.

До мене підлітає Шампольйон. Згорнувши й розпушивши чубчика, він урочисто промовляє:

— Тут доречні слова Лафонтена: «У всякій справі думай про фінал».

Жан де Лафонтен народився 1621 року в селищі Шато-Тьєррі, що на північному сході від Парижа. Писати почав ще юнаком: казки, п'єси, лібрето до опер. З намови свого друга, суперінтенданта фінансів Ніколя Фуке, Ларошфуко береться осучаснювати байки Езопа, славетного давньогрецького автора. Більшість творів він розпочинає чи закінчує повчальним висновком — мораллю:

Облесники живуть, бо залюбки годують їх наївні простаки («Крук і Лис»).

Правда завше на боці сильнішого («Вовк і ягня»).

Незрідка помагають нам дрібніші («Лев і щур»).

У всякій справі думай про фінал («Лисиця і цап»).

Не поспішай — краще вчасно в дорогу рушай («Заєць і черепаха»).

Ти поможи собі — й тобі поможе небо («Забрьоханий фірман»).

Не продавай шкуру невбитого ведмедя («Ведмідь і двоє мисливців»).

На творчість Лафонтена надихали байки Езопа, а також давньоримських авторів Бабрія та Федра. Наслідував він і східні тексти (наприклад, сюжет байки «Рибки й баклан», за словами самого Лафонтена, взято зі староіндійської збірки казок і байок «Панчатантра»).

Кілька ідей він запозичив із «Романа про Лиса» — середньовічної збірки оповідок про перемогу хитрощів над силою.

Перша збірка байок Жана де Лафонтена вийшла друком 1668 року. Автор швидко здобув популярність. І недарма — у байках поет порушував не тільки проблеми французького суспільства й королівського двору, а й геть прогнилого політичного ладу.

Задля критики двору Людовика XIV Лафонтен удавався до алегорії — образи тварин у його творах давали змогу викривати оборудки, за допомогою яких багаті утискали бідних, зловживаючи їхнім простосердям.

Перебуваючи у самісінькому серці владної системи (при Версальському дворі), Лафонтен пробуджував уми, а можновладці про це й не здогадувалися.

Та згодом успіх його покровителя Ніколя Фуке викликав у короля заздрість. Людовик наказав арештувати міністра — без суду й слідства, навіть не висунувши обвинувачення — звичайним «королівським листом із печаткою», тоді наблизив до двору всіх митців-друзів Фуке, що їх міністр фінансів утримував у своєму палаці Во-ле-Віконт — кухаря Вателя, садівника Ленотра, архітектора Лево, композитора Люллі, комедіографа Мольєра й т. д., а також і самого Лафонтена.

Одначе Лафонтен, як справжній друг, став на бік заарештованого — написав байку «Лисиця й білка» (білка — символ роду Фуке). Розгніваний таким нахабством, Людовик XIV висилає поета з Парижа, та через кілька років обертає гнів на ласку.

«Я пишу про тварин, щоб научати людей», — казав Лафонтен. В останньому причасті поетові відмовили: священник не схотів причащати літнього автора еротичних казок і вільнодумця, що наважився кинути виклик церкві, аж поки Лафонтен не спалить перед ним свої «блюзнірські» книжки. Що той і зробив.

Лафонтен помер 1695 року, та його сповнені мудрості байки досі читають і вивчають у більшості навчальних закладів по всьому світу.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

Правду кажучи, тепер я вже й не знаю, чи радити вам їхати на море, а тим більше перепливати Атлантичний океан.

Америка — це направду далеко.

Виявляється, опинитись бозна-де, серед солоної води, коли на горизонті — ані цятки, дуже страшно.

Відколи ми відпливли з Гавра — мені неспокійно. Я думаю про те, що в разі небезпеки годі буде втекти. І вміння плавати тут не поможе — таку відстань я навряд чи подолаю.

Мені — як кішці, що колись панічно боялася води, — й справді нелегко. Пригадую картину «Пліт Медузи». Що, коли й на нас таке чекає? Голод на острові, тоді голод у морі. Що, як ми жертимемо одне одного? Навіть ми, коти.