Бернар Вербер - Її величність кішка

Ото вже боягуз!

Я теліпаюся на руках у служниці; хоч як швидко вона біжить — щури не відстають. Тут, розганяючи гризунів, наспівають свині.

Я впізнаю Бадінтера — повівши писком, кабан запрошує мене забратися йому на спину. Я вганяю кігті в його шкуру, щоб не впасти. Тоді він зривається з місця й жене до берега, щосили відштовхуючись величезними ратицями — вони непогано надаються для бігу по кризі. На твердішому, хоч і засніженому, ґрунті гонитва поновлюється.

Брунатна орда вже близько.

Захеканого Бадінтера вже наздоганяють пацюки.

— Ой-ой, вони нас упіймають! — вищу я.

Та він не розуміє мого нявкоту.

Свині, собаки й коти інстинктивно збиваються у щільне захисне коло.

Ніколи б не подумала, що зумію об’єднати стільки видів.

Я зістрибую з виснаженого, липкого від поту кабана. Що ж, сама впораюся.

Всюди — крики, галас, сутички, полеглі. Зойки поранених переплітаються з бойовими вигуками звитяжців.

Я б’юся нарівні з усіма: ухиляючись від зубів і хвостів, нападаю, кусаю, роздираю.

Зрештою мене долає втома — щури беруть кількістю.

Переді мною знову виринає бик — запрошує сісти верхи. Я хапаюся за його шию, точно як перед тим — за Бадінтерову. Опустивши голову, він несеться просто на щурів: чавить ногами, проштрикує рогами. Потужна бойова машина, бик майже не поступається силою левові Ганнібалу.

Аж тут, просто посеред того шарварку, я впізнаю Тамерлана — він і досі на вершечку піраміди з пацюків, назирає за битвою. Ми міряємось поглядом — його червоні очі проти моїх зелених.

Мені кортить наказати бикові кинутись на нього, та я не знаю бичачої мови; намагаюся під’єднатись до його мозку, але він мене не чує — надто збуджений.

Що далі — то важче: хурделить дужче, застилає зір. Гризунам така негода тільки в поміч — їхнє військо, й без того незліченне, знай поповнюють нові загони.

Щури чіпляються до ніг мого бика — і нарешті він зупиняється. Та мене вхопити не встигають — я зістрибую й щодуху припускаю засніженим узбережжям.

Встигаю побачити лише, як сірі гострозубі клубки шерсті обліплюють мого дужого друга. У нього підламуються коліна, він тяжко падає на лід.

Прощавай, друже, ти героїчно стояв до кінця.

Щури рішуче наступають.

Мені холодно. Страшно. Але РЕВАЗ я просто так не віддам, я не здамся без бою.

Аж гульк — випурхує Шампольйон: схопивши мене, папуга старається злетіти, та, вочевидь, переоцінює свої сили. Дрібного пацюка, як-от Тамерлана, він ще може підняти, але мене, здорову кішку… де там! Та какаду не тратить надії. Тим часом щури, погрозливо шкірячись, підступають.

— Ти зробив усе, що міг, Шампольйоне, але це вже тобі не під силу.

Папуга не відповідає — тільки верещить якоюсь незрозумілою мовою. Але на його крик відгукується соколиця, що досі кружляла над бойовищем, підлітає і хапає мене за шкірку.

І ось — я лечу.

На щастя, я не надто гладка. Недарма пильнувала фігуру, інакше мене було б не підняти.

Наді мною лопотять пташині крила. Нахиляю голову — там, унизу, всі як один не зводять з нас очей. Я намагаюся прибрати граційну позу — відповідно до королівського статусу.

Так, я знов лечу — тепер не на повітряній кулі, ані на дирижаблі, ні на линві, а в пташиних лапах. Чи небо, бува, не ідеальний вихід з усіх складних життєвих ситуацій?

Кігті боляче впиваються мені в шкіру, та зараз не час вдавати пестунку. Аби тільки соколиця мене не впустила — більшого мені не треба. Кругом кружляє й вихориться сніг.

Бойовище згори видно краще. Щільні лави свиней завзято відбиваються. Собаки, об’єднавшись із людьми й котами острова Сіте, мужньо тримають оборону.

Бородані відступають до автівок. Певно, скінчилися боєприпаси.

Ми сідаємо на даху високої будівлі у західній частині Руана. Підлітає Шампольйон.

Птахи балакають соколиною мовою, тоді папуга повертається до мене:

— Я пояснив їй, що РЕВАЗ — то справжній скарб. Вона хоче, щоб ти поділилась ним і з її народом. Я сказав, що ти пообіцяла передати людські знання деяким видам і коли соколи хочуть — можуть долучитися.

Сніжить дедалі дужче. Хурделиця не вщухає. Мене пробирають дрижаки. Ми вирішуємо спуститися до одного з помешкань будинку..

— Повертайся, поглянь, що там і як. А ми тебе тут почекаємо, — нявчу до Шампольйона.

Кивнувши головою, папуга відлітає. Нарешті можна перепочити.

Браво, папуго, чудова робота.

Чоловік вибирає в зоомагазині балакучого папугу.