Бернар Вербер - Її величність кішка

— Ми будемо битися до загину, та якщо вони прорвуться сюди — стрибнемо вниз, принаймні не дамо себе розіп’ясти, — нявчить Есмеральда.

Пусті балачки.

— А може, влаштувати переправу, як альпіністи? — озивається моя служниця Наталі.

— Це як? — допитуюся я: в такій халепі кожна думка може згодитись.

— Перекинути линву звідси до берега і спуститись всім по ній, — пояснює Роман.

Задум наче непоганий, але поки що не уявляю, як його можна здійснити.

Роман відчиняє велику залізну скриню, що висить на стіні. У ній — щось довжелезне і скручене, як змія.

— Це пожежний рукав, — пояснює Піфагор. Досить міцний і довгий — якраз те, що треба!

Роман розмотує рукав, робить на кінці зашморг, тоді, добряче розкрутивши, щосили закидає, націлюючись на один із димарів на березі.

Але рукав не долітає й до половини шляху.

— Потрібен дрон, — каже Роман. — Я мав один в лабораторії, та не подумав прихопити!

Що ж, коли так, професор майструє якусь насадку, схожу на вістря списа, і знов закидає рукав. Тепер він долітає далі, проте кидок не надто влучний — петля не чіпляється за димар.

На щастя, вогонь на сходовому майданчику не гасне і стримує брунатну орду.

Аж раптом я чую пронизливий пташиний крик — і впізнаю його.

Це «моя» соколиця — я поїла її яйця, а потім врятувала їй життя.

Приземлившись просто біля мене, вона шваркоче щось своєю мовою — певна річ, я нічогісінько не розумію.

Мабуть, Шампольйон таки її знайшов — і переконав летіти нам на підмогу. Але його самого тут немає, щоб перекладати.

І як пояснити цій пташці наш задум з переправою?

Зосередившись, я намагаюся передати їй думку.

Будь ласка, візьми цей кінець рукава і лети з ним до берега.

У відповідь соколиця лише хитає головою.

Наталі й собі швидко збагнула, як нам може стати у пригоді ця несподівана союзниця. Моя служниця вдається до універсальної мови жестів — пхає кінець рукава до рота, розмахує руками, наче крилами, відтак вказує на димар по той бік річки.

Соколиця похитує головою, навперемін зиркаючи очима зобабіч голови.

Наталі простягає їй кінець рукава.

Повагавшись, птаха нарешті хапає петлю в пазури й перелітає через річку. Підлетівши до потрібної будівлі, вона тріпоче крилами, щоб на декілька секунд завмерти у повітрі, тоді відпускає рукав, і він падає… біля димаря.

Халепа. З такою незграбою.

Та соколиця не відступає. По кількох невдалих спробах вона таки накидає петлю на димар. І ми не марнуємо часу.

Роман чіпляє до рукава дротяну петлю — таке собі поруччя.

Він випробовує нашу систему перший — і легко опиняється на даху з димарем. Переконавшись у надійності кріплення, дає знак іншим: тримаючись за імпровізоване поруччя, люди одне за одним переправляються через замерзлу річку, а перед тим до кожного в наплічник застрибує кілька котів.

Я — з Анджело, Піфагором та Есмеральдою — в рюкзаку моєї служниці.

Ми втекли саме вчасно: щури вже видерлись на дах і почали перегризати наш рятівний рукав.

І тільки останній людині не пощастило: зірвавшись, вона розбивається об кригу.

Як добре, що ми спускаємось одними з перших.

Пацюки розчаровано пищать.

Я повертаюся до соколиці.

Подумати лишень: нас урятувала птаха, з якою в нас все почалося з конфлікту. І наш приклад доводить, що співчуття таки дає плоди. Треба розвивати цей талант спілкування з іншими видами — поспівчувати, подати дружню лапу допомоги, а потім говорити.

Раптом до мене доходить: коли соколиця тут — вона єдина «союзниця», яку зумів притягнути какаду. Він таки переконав її, дарма що страшенно боявся.

Всі розуміють, що зволікати не можна. Будівля, на яку ми переправились, виявилась крамницею спортивного спорядження. Користуючись нагодою, люди хапають ковзани — для швидшого пересування кригою, а також величезні спортивні рюкзаки — щоб переносити нас.

Наталі в ковзанах стає на лід і вправно ковзає. Решта людей, які, на щастя, сяк-так уміють бігти на ковзанах, рушають за нами на середину річки.

Попри холод — відчуття неймовірні.

На ковзанах люди рухаються вдесятеро швидше.

Подолавши загату з барж — ми несемось на захід.

Вітер куйовдить мою шерсть. Сніг не вщухає.

Я захоплена цим ковзанярством посеред річки, що перетворилася на крижане дзеркало.

— Ну ж бо, Наталі, хутчіш! Маємо швидше відірватися від клятих гризунів! — підганяю служницю.

Вона додає швидкості, а я вкотре думаю про те, що уникнути халепи ми зуміли завдяки моїм ідеям. Вкотре.