Бернар Вербер - Її величність кішка

— А матеріально?

Ото малий шмаркач… Допекти мені хоче?

— Дух завжди на крок попереду матерії.

— Як думаєш, ми помремо?

Така вже часом безрадісна дитина! Цей упертий песимізм дратував мене ще в його батькові.

Хоча, коли добре подумати, завагітніла я на якійсь вечірці, а від кого — вже й не пригадаю.

А може, це на нього Есмеральда так вплинула. Мабуть, за моєї відсутності вона перейняла роль лідерки — аж стала йому за другу матір.

Либонь, ці його вибрики — теж її лап справа.

Так дивно: щойно я побачила цю жовтооку чорну кішку — враз відчула: матиму клопіт. Що це — дежавю? Котяча інтуїція?

Я легенько гладжу синові чоло.

— Колись ми всі помремо, Анджело. Але я зроблю все, щоб це сталося якнайпізніше й ми встигли побудувати ідеальне майбутнє — майбутнє наших мрій.

— І як ти його уявляєш, те ідеальне майбутнє?

Тут я маю зважувати кожне слово.

— Щоб нові покоління жили у світі без війни, потрібне колективне обговорення за участю всіх видів.

— Тобто людей і котів?

— А також собак, свиней, корів, вовків, овець, а як треба, то й народів повітря — птахів, води — риб, іще й землі — жуків.

Анджело дивиться на мене як на ненормальну.

— Гадаю, згодом можуть долучитися й рослини, — не відступаю я.

— Це неможливо. Рослини не говорять і не мають очей.

— Але мають душу. Важить тільки це.

— А ти впевнена, мамо, що рослини мають душу?

— Все живе має душу. Гадаю, ця життєва енергія нас і об’єднує. Треба лише звернутися до неї, щоб збагнути: вона є — принаймні, може бути — у кожному з нас.

Анджело дивиться на мене, злегка поводячи вушками. Його вуса ледь помітно смикаються. Здається, він нарешті збагнув, як йому пощастило з матусею.

— Тепер я маю всіх переконати, що гармонія у цій живій системі, такому собі величезному організмі — це наша спільна мета.

— Що таке організм?

— Я маю прищепити тобі цікавість до слів. Організм — це живе тіло, утворене з клітин.

— Ти хочеш, щоб усе живе з’єдналося, наче клітини в тілі?

— Я хочу, щоб ці клітини бодай не були розпорошені поміж ворожими, заздрими й лихими, що витрачають енергію на боротьбу одне з одним.

Заціпенівши, він поринає в роздуми — це видно з того, як посіпується кінчик його хвостика.

— То ми вб’ємо всіх пацюків, щоб навчити їх порозуміння та гармонії між видами?

Я розчаровано зітхаю.

— Годі вже про це. Сподіваюся, ти ще матимеш час добряче все обміркувати. А тепер іди. Я маю побути сама — розробити стратегію виживання на найближчий період, — нявчу йому якомога спокійніше.

— Останнє запитання, мамо. З пацюками також треба порозумітися?

— Ну, не можна воювати вічно.

Я глибоко зітхаю.

— Але щоб обидві сторони збагнули це, потрібен час. Тим-то й важливо вести діалог.

Анджело недовірливо хитає головою.

Він думає, що я несповна розуму. Послухати його — то треба просто перебити всіх щурів. Та з огляду на пережите, його можна зрозуміти.

І все-таки він мене трохи дратує.

Гадаю, материнська любов — не інстинкт. Так звикли думати, але насправді це не так. Наші діти — чужинці для нас, і шансів порозумітися з ними не більше, ніж із незнайомцями.

Я залишаю сина і йду на острів — шукати Піфагора. Він саме балакає з Есмеральдою.

О ні, тільки не це. Тільки не він. Тільки не з нею.

Але я не хочу сваритися.

Мене бентежить, чому саме зараз, після всіх переживань, мене тягне зняти напругу коханням. Найлегше — знайти іншого партнера. Дивно, але мені чомусь не хочеться.

Жах, я почуваю ніжність до самця якраз тоді, коли він балакає з моєю найзапеклішою суперницею!

Натура у мене таки суперечлива. Рятівниця всього виду, ні — всієї планети — часом я егоїстична й нетерпима кицька.

Заглянути б у РЕВАЗ на моїй шиї, пошукати відповіді на нагальні запитання: як позбутися ревнощів і, на додаток, як перемогти багатотисячну орду розлючених щурів, готових сліпо виконати всі накази достобіса розумного ватажка.

І, зізнаюся, попри всі мої розумування про співчуття, емпатію та вселенське порозуміння, я все ж хочу порішити цього брудного білого червоноокого щура.

Тамерлан…

Здається, я вже зустрічала цього злостивця в котромусь із попередніх життів. Ми вже були знайомі — десь, колись. Він не просто ворог — він ворог споконвічний.

Уперше цей термін вжив французький психолог Еміль Бойрак у своїй праці «Психологія майбутнього» (1894). Згодом явище дежавю досліджував і популяризував філософ Анрі Бергсон, він визначав його як «згадку про теперішнє».