Василий Бережной - В зоряні світи

— І все-таки глюпо, містер Загорські…

— Ідіть краще ось покопайте, Дік!

— Не хочу.

— Що? — випростався Загорський. — Відмовляєтесь?

— Так.

— Що ж ви пропонуєте? — стримуючись запитав Микола. — Може є якийсь інший спосіб потрапити на приморську дачу?

— Звичайно, є! Тільки вислухайте мене спокійно… — швидко заговорив генерал. — Справа в тому, що нашу аварію, безперечно, помітили спостережні пункти. І я впевнений, що сюди прибуде друга наша ракета. Вона вже готова. Незабаром треба ждати…

— Ну, то й добре!

— Але чи вистачить нам кисню… на всіх?

— Оце вже запитання! — простодушно сказав Микола. — Через скільки годин може прилетіти ваша ракета?

— Хто ж його знає.

— Ну, то нічого на неї покладатись, треба ось копати!

— Дурниці, містер Загорські. Я бачу, що нічого з цього не буде! Але я знаю й інше: коли б нас було не п'ятеро, а двоє, то кисню вистачило б…

— Якби ж!

— А раз нас п'ятеро, то всім, очевидно, доведеться загинути. Хіба не глюпо? А цьому ж можна запобігти…

— Як? — здивувався Микола.

— А так… Плугар поїхав собі… Вони можуть і не повернутись… Тобто я хотів сказати — коли й повернуться, то їх можна і в ракету не пустити… — Дік говорив з паузами, ніби вичікуючи на реакцію Миколи. Навіщось вийняв портсигар, розкрив його, неначе бажаючи закурити, і знову клацнув кришкою.

Загорський поставив лопату і рушив на нього:

— Що ти сказав, гад повзучий? Як ти посмів?

Коли б на голові радиста не було скафандра, то генерал побачив би розлючене, охоплене гнівом обличчя. Загорський так ще ніколи не сердився. Цей негідник пропонує йому стати зрадником, вбивцею!

— Стій! — вигукнув Дік. — Не згоден, то чорт з тобою! — Він підняв свій лискучий портсигар і вистрілив. Кулька цокнула по Миколиному шолому, але не пробила. Дік побіг за ракету. Микола кинувся навздогін, але генерал наче провалився. «Невже сховався в тіні? Ну, там довго не всидиш… — подумав, — брешеш, вийдеш!»

Заглянув у траншею, що вела до вхідного люка. «А що як… що як він вскочив у ракету?» холодом пройняла думка.

Згинаючись, пробрався до люка. Натиснув кнопку, ще і ще. Люк не відсувався: він був застопорений зсередини!

Микола аж зубами заскреготав од безсилої люті, стукав лопатою по обшивці — все марно!

«А може його там немає? — блиснула думка. — Може просто замок зіпсувався…» Микола кинувся до ілюмінатора — можна ж заглянути всередину! Ілюмінатор був невисоко, Загорському не довелось навіть навшпиньки ставати. Притулився скельцями скафандра до товстого прозорого «ока» ракети. Те, що він побачив, осипало його і жаром, і холодом. По каюті нишпорив Дік. Очевидно, вишукував схеми управління апаратурою. Скафандр він уже скинув. Побачив Загорського і несамовито зареготав — рот йому розкрився до самих вух. Микола відсахнувся. Хижак у ракеті, бездушний, безсердечний хижак! Що робити?

Ольга йшла швидко, але їй здавалося, що вона тупцює на місці. Коли б уже дістатись до татової «лабораторії»! Але що це — скінчилися стрілки, а її нема! Ольга заглянула до однієї зали, до другої… Ні, не те. Знову повернулася до останньої стрілки і, нарешті, здогадалася: батько «зачинився»! І як вона відразу не помітила! Гукнула — ніякої відповіді. Постукала топірцем — тиша. Що трапилось? Дівчина почала тривожитись, налягла плечем, але кам'яні двері не піддавались. Минуло, може, хвилин п'ять. Нарешті Мілько відхилив плиту.

— Морока з цими дверима, — пробурмотів він. — Скажений же тиск на них — кілька тонн!

— Який тиск? — здивувалась Ольга.

— Ми ж тут атмосферу вже створили, наповнили кімнату повітрям. Навіть скафандри були поскидали. А щоб тебе впустити, довелося загнати повітря в балони, — додав Іван Макарович, — інакше б не відчинили.

— Тату! — вигукнула Ольга. — Ви… ви… здобули кисень?

— Так, дівчинко, так! Тут цілі поклади кисню!

— А я — ось дивіться, здається, знайшла… воду!

— Та що ти?

— Там її багато, десятки тонн… — схвильовано заговорила Ольга. — Але ж ні в що взяти, так я той… намочила сумку.

Іван Макарович подивився на сумку — вона була вкрита льодяною коркою. Не вірячи своїм очам, він відколупував кусочки льоду, нарешті, вигукнув:

— Так, це вода! Вода на Місяці! Ви бачите, Михайле? Мілько й собі відколупнув льодинку.

— Так, це вода.

— Де вона? Веди! — гарячкував професор. — Ви, Мілько, залишайтесь тут, біля апаратури. Ходімо!

Коли вони зайшли до храму, вода в чаші замерзла Під блідим промінням іскрилася величезна округла брила льоду.