Василий Бережной - В зоряні світи

Батьківський настрій передався і Ользі. Їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!

— А це… здорово, тату!

— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду цілі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них попливуть кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?

Іван Макарович малював казкову картину оживлення планети. Ольга слухала і думала: «Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опинилися?» Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапивши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі шестигранні зали, ромбовидні І трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської цивілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх емоцій.

— Це ж казка, тату! Неймовірно!

— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!

Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам'яна чаша, над нею — кам'яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і подив. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли вона дивилася на них, морозом осипало спину.

— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхнула дівчина.

— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр — мабуть, хотів погладити по голові! — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!

— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!

— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…

Вони спустилися ярусів може на п'ять. Іван Макарович обрав простору, майже порожню кімнату в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а найголовніше — кам'яні «двері», об які спіткнувся Михайло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала відполірована кам'яна «дошка», якою можна закрити вхід.

— От тут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч — на поверхні буде температура мінус сто — мінус сто двадцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з половиною земних діб, отже, влаштуватись треба серйозно

— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.

— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покладаю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути отут, налагодити зв'язок з Землею. А там прибуде друга ракета…

— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмісяця? Краще всім узятися копати…

— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією лопатою робити нічого…

— Руками треба вигрібати!

— Оце вже паніка. Не люблю.

Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослідів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну «батарею», за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Нанесли мінералів, зсипали їх у купу посеред приміщення, тут же поставили запасний балон кисню.

— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.

— А навіщо?

— Кварц має багато кисню. Кварц є в граніті, в піску. Гірський кришталь — це прозорий кварц, аметист — це фіолетовий кварц. Буває й такий, познайомся, — Іван Макарович дав Ользі темнуватий лискучий камінець. — Аміачна селітра — ось її білі кристали — має і кисень, і азот — саме те, що потрібне для дихання. А щоб не заблудилася, візьми ось це, воно пише червоно. Позначай свій шлях стрілками. Та не барися. Топірцем відколюй камінь і носи мені. Все ясно?

— Так.

— Іди. Не заблудиш?

— Не хвилюйтеся, тату. Я буду обачною.

— Гляди мені!

Ольга взяла топірець, червоний камінь, брезентову сумку і подалася. Іван Макарович довго дивився їй вслід, аж поки вона не зникла за поворотом. Вона кілька разів черкнула червоним каменем по стіні. Михайло рушив у другий бік, але Плугар затримав його. Потрібно було закрити вхід до приміщення кам'яною плитою. Удвох вони легко поставили її, а витерли пилюку — заблищала, як дзеркало!

— Як ті селеніти жили без дверей? — говорив Михайло. — Чи може були дерев'яні та й зотліли?

Професор клопотався біля апарату і нічого не відповів.

Кам'яна «дошка» була ширша за вхідний отвір і добре закривала його. Потрібно тільки так притерти її, так припасувати, щоб жодної щілини!