Василий Бережной - В зоряні світи

— Знаючи наперед, що це не вдасться, не треба, мені здається, й починати.

— А що ж ви пропонуєте? — з тривогою спитав Микола. — Скласти руки і ждати кінця?

— Поганої ви думки про свого керівника, Загорський, — спокійно сказав Плугар. — По-перше, даю вам завдання: обчисліть, скільки кубометрів грунту потрібно вийняти, скільки часу відбере ця робота, словом, усі технічні дані. По-друге, чи в цілковитому порядку наша атомна «батарея»?

— Так, але що це нам дасть?

— О, це нам дасть багато! — сказав професор. — Якщо в нас такі енергетичні ресурси, то можна… А то що за привид?

Справді, до них наближалася постать у скафандрі — неначе привид.

«Хто це? — думав Плугар, дивлячись на присадкувату фігуру в скафандрі. — Невже генерал Дік?»

Так, це наближався він. Вигляд у нього був жалюгідний. Ішов, неначе п'яний — ледве переставляв ноги, руки звисали, як перебиті.

— Містер Плугар! — заволав він у мікрофон. — Містер Плугар! Я звертаюсь до вашої людяності…

— Що сталося?

— Катастрофа! — прохрипів генерал, вказуючи на зловісну чорну стіну. — Моєї ракети більше немає. Ви, тільки ви можете врятувати мене від загибелі. Не відвертайтесь від мене… Я — я… — і він упав на коліна. — В мене лишилося зовсім мало кисню… Я задихнуся!

— Його неначе хто підмінив, — сказав Загорський. А Плугар звернувся до Діка:

— Встаньте, це не личить генералам! — І коли той підвівся, обтрушуючи порох з колін, професор продовжував: — Розкажіть, як це сталося.

— Після розмови з вами, професоре, я повертався до своєї бази. Коли це раптом — вибух! Спочатку світловий ефект, потім — знялися гази і пилюка. І я зрозумів, що врятувати мене можете лише ви…

— Так-таки зразу й зрозуміли?

— Спочатку я не повірив сам собі. Мої лаборанти — досвідчені хіміки і фізики, і я можу запевнити вас, що вибух стався не через їхню неакуратність, а, очевидно, через несподівані властивості нового елементу. Мабуть, його критична маса набагато менша, ніж в урану. Коли б не це, то… Я вас благаю, професоре!

— А як же вціліли ви самі, генерале?

— На щастя, я ще був за горою. Мене, правда, щось стукнуло, аж потемніло в очах, і я втратив свідомість. Може камінням — воно ж сипалося, як град, а може просто нервовий шок. Скільки я лежав — не пам'ятаю, але як тільки отямився, відразу подумав про вас, ви можете дати мені життя!

— Де ж ви так довго були?

— Я кинувся бігти, але не в той бік. Блудив у горах, думав — пропаду. І вже з гори побачив вашу базу…

— Але ж ви бачите, що струс поверхні завдяки вашим «експериментам» призвів і нас до аварії, і ми самі в критичному становищі.

— Не відмовляйте, професоре! Ви вважаєте мене ворогом? Не заперечую, вважайте, тільки візьміть мене в полон! Я здаюся! — закричав він, підносячи догори руки. За скельцями його скафандра застигли гострі, як гвіздки, очі. Професор просто розгубився, не знав, що сказати. А Загорський рішуче підійшов до генерала:

— Зброя? Є зброя, питаю?

— Візьміть у кишені, — проказав генерал, не опускаючи рук. Блискучий воронений пістолет опинився в Миколиних руках.

— А це що? — спитав він, діставши з другої кишені Діка невелику металеву коробочку.

— Та що ж то? Портсигар.

Микола розкрив і, побачивши там цигарки, повернув його Дікові.

— Опустіть руки. — І вже до Плугаря: — Бачите, Іване Макаровичу, з якою штучкою містер приходив на переговори, коли погрожував нам.

— Пістолет єсть приналежність форми офіцера, — сказав Дік. — А до вас я ставився по-добросусідському.

— Гаразд, — сказав професор, — це ми знаємо. А от що тепер з вами робити? У нас самих катастрофічне становище… Як ви гадаєте, Миколо? — спитав Плугар. — Чи зможемо ми поділитися з ним нашими і без того невеликими запасами кисню, води і їжі?

— Та нехай йому чорт! — вигукнув Загорський. — Де він на нашу голову взявся?

— Значить, ви — проти?

— Хто, я? — перепитав Микола. — Я проти, звичайно, але що ж… Доведеться його прийняти. Я тільки кажу, що…

— Та не пропадати ж йому… Він допоможе копати…

— В мене гуляти не буде! — погодився Загорський.

— Отже, ви не заперечуєте? Я радий за вас.

Коли Іван Макарович сказав генералові, що вони вирішили поділитися з ним своїми невеличкими запасами, той дякував урочисто-пишними виразами, згадавши і великодушність, і гуманність, і ще багато всяких чеснот.