Михайло дістав інструменти і вправно почав роботу.
А Ольга тимчасом ішла все далі й далі. Правду кажучи, їй було лячно блукати самій по такому грандіозному підземеллю. Часто тіні перегороджували їй шлях, привидами поглядали на неї зотлілі селеніти. Інколи навіть коліна тремтіли! Та дівчина відганяла страх і йшла. Вона вирішила дослідити храм — у ньому, за всіма ознаками, є чимало різних мінералів, а між ними, може, знайдеться і кварц.
Храм зустрів її урочистою напівтемрявою. Ольга в захопленні дивилася на конусну виїмку, вистелену, мабуть, з різноманітних каменів. Хотілося спуститися в цю величезну кам'яну лійку, але боялася, що не вибереться назад. Ах, якби оце мотуз! Обв'язала б колону і пішла б до самого дна. Як воно чудово палає — горить без полум'я! А може спробувати так? У неї ж топірець. Альпіністи ще й не в такі урвища спускаються з топірцями…
Ольга ніяк не могла зважитись. Боялася: а то як топірець виявиться слабшим за камінь?
Отак міркуючи, вона ходила понад краєм виїмки. А тоді розмахнулась і рубонула топірцем по товстелезній колоні. Топірець підскочив, але разом бризнуло кілька осколків каменя. Позбирала їх у сумку і знову почала клювати колону. Камінь піддавався металу. «Старий уже… — думала Ольга. — Я його…»
Раптом щось цівкою вдарило їй у груди! Струмінь рідини! Що це — масло якесь, вода? Від несподіванки Ольга одскочила вбік, а струмінь рідини — неначе з пожежного шлангу — полився, паруючи, на дно виїмки. Крізь густу пару Ольга бачила, як летіли бризки від удару об камінь, як унизу заблищало, зарябіло. Вона не знала, що й подумати. Може, це якесь селенітське пальне? Може, Верховний жрець храму використовував його для підтримання вогню в якихось світильниках?
Побігла на другий бік і там почала цюкати по колоні.
Сипались осколки, вона не збирала їх, а била і била топірцем в одну місцину. Удар, ще удар! І тут полилося!
Ольга хотіла набрати цієї рідини, але не було в що. Тоді підставила сумку — нехай мокне брезент! — батько розпізнає, що воно таке. І кинулась із храму.
— Містер Загорські! — вигукнув генерал Дік, ставлячи лопату. — Як це глюпо!
— Що? — Микола вхопив лопату і почав сердито викидати землю. Власне, це була не земля, а пилюка, злежана пилюка. Доводилося часто протирати скельця скафандра. Це сердило радиста, а тут іще генерал із своїм патяканням. — Що глупо? — перепитав Загорський. — Не хочеться копати, га?
— Глюпо сидіти на цьому безлюдному світилі, коли там, над самісіньким морем — дача… Шикарне авто, яхта і елегантні, готові до веселощів жінки!.. Ви яких любите — товстих чи тонких?
— Ху, гидко слухати. І як вас, отаких циніків, носить Земля? — щиросердо дивувався Микола, працюючи за двох. Канава вже була викопана по коліна. — Ну, скажіть: на що ви потрібні? Адже ні матеріальних, ні духовних цінностей ви не створюєте!
Генерал ходив, як на розпеченій сковорідці. З одного боку йому припікало сонце, з другого дошкуляв холод. Видно, в нього скафандр без обігрівача. От і доводиться увесь час повертатися то сюди, то туди.
— Суть життя, містер Загорські, не в тому, щоб створювати, як ви кажете, матеріальні цінності. Для цього є інші, багато інших. Суть в тому, щоб цими матеріальними цінностями користуватись! Не заперечуйте: я знаю, що ви скажете. «Експлуатація людини людиною! Визиск» і тому подібні гучні слова. Та коли б ви серйозно вдумалися в історію людства, то побачили б, що вся вона єсть боротьба за перерозподіл матеріальних благ. Візьміть всі повстання, революції і війни з часів Римської імперії. Хіба раби повставали не для того, щоб захопити собі багатство? А французька революція — хіба вона мала інші ідеали? А що говорить ваша, комуністична біблія? — «Пролетаріату нічого втрачати, а придбати він може все». Придбати!
— Ви, як я бачу, теоретик! — перебив генерала Загорський. — Шкода тільки, що «філософія» ваша вовча. Homo homini lupus est [4] Людина людині вовк (лат.).
— ось ваше кредо. І де вже вам зрозуміти марксизм та ідеали соціалістичної революції, яка не замінює одного експлуататора іншим, а знищує всяку експлуатацію!
— Ах, що ви, комуністи, не кажіть, а багатим бути краще, ніж бідним! І патриції, і плебеї, і раби — всі повмирали, але патриції їли із срібних та золотих блюд і купалися в мармурових басейнах, а плебеї та раби гнулися під важкою ношею життя…
Загорському, видно, надоїло генералове базікання, і він перестав йому відповідати, а мовчки налягав на лопату. «Сонце ходить все нижче, — тривожився він, — чи вдасться стартувати до ночі?» Тепер він шкодував, що ракета їхня така величезна…
Читать дальше