Василий Бережной - В зоряні світи

— Догадався, гадюка, замкнув. Одійшли до всюдихода.

— Що ж тепер буде? — стривожилась Ольга.

— Та що ж… — похилив голову в скафандрі Плугар, — доведеться підірвати люк. Добре, що в машині вибухівка є. Шкода нищити ракету, але що ж поробиш — нам потрібна провізія, нам потрібен локатор, щоб зв'язатися з Землею. Інакше — загинемо.

Помовчали. Всі четверо позгинались, неначе під важкою ношею.

— Треба під'їхати до хвоста, вибухівку носити попід боком, щоб не побачив. Не встигне він і костюма свого надіти, як повітря вирветься з кабіни.

— Так йому й треба, диверсанту! — підтримала Ольга.

— Але все-таки шкода «Комету», — обізвався Мілько

— Мені й самому шкода, Михайле, але іншого виходу нема.

Вони дивилися на красуню-ракету, що величезною сигарою лежала на віковічному поросі Місяця, і в думці вже прощалися з нею. Скісні промені сонця акрили її блискучим сріблом, вся вона видавалась якоюсь урочистою, святковою, живою. «Невже ж доведеться її поранити?» думала Ольга. А в мікрофон сказала:

— А що, потім не можна буде її полагодити?

— Мабуть, ні, Олю, — відповів Іван Макарович.

— Що, хіба немає інструментів?

— Та інструменти є, навіть матеріал є для залатування пробоїн.

— Ну, так в чому ж річ?

— А в тому, що ми не знаємо, який пролом зробить вибухівка. Якщо невеликий, то звичайно…

— Евріка! — раптом вигукнув Микола. — Евріка! Я знайшов інший спосіб!

— Який? — в один голос запитали Ольга, Михайло і Плугар.

— Найпростіший! І як тільки я відразу про це не подумав! — Микола схопився і кинувся до ракети.

— Що він надумав? — пробурмотів спантеличений професор.

А Микола вже видерся на ракету, потім обернувся і гукнув у мікрофон:

— Олю, принесіть мені сумку з інструментами! Під сидінням, брезентова. Вона, вона, давайте!

Ольга бігцем принесла сумку, легко кинула — Миколі.

— Що ви хочете робити? — спитав Іван Макарович

Але Микола вже спустився в «коридорчик».

— Не хвилюйтесь, тату! — підійшла до нього Ольга

— А що як він одімкне люк чи якось його відкрутить, а той вистрілить? Ходімо до ілюмінатора!

Заглянули в ракету. Ольга стала навшпиньки і собі притулилась до ілюмінатора скельцями скафандра.

Генерал сидів за столиком і апетитно їв якісь консерви. На високочастотній плиті, мабуть, грілося кофе. Дік час від часу, не встаючи з-за столика, простягав руку і помішував його ложечкою. На господарів, що дивилися в кабіну, не звертав ніякісінької уваги. Але і в бік люка не поглядав, і це трохи заспокоювало Івана Макаровича Та ось Дік підвівся і підійшов до плитки, почав повертати вмикач.

— Мабуть, немає струму, — промовив Іван Макарович.

— І не буде! — гукнув Микола. Він уже стояв зверху. — Що, генерал втрачає спокій?

— Ага! — радісно обернулася до нього Ольга. — Шастає по каюті, як несамовитий.

— Почекайте, він зашастає ще не так!

— Розкажіть, зрештою, що ви зробили? — спитав професор.

— Та що ж я зробив, Іване Макаровичу, — весело бринів Миколин голос. — Апаратура ж уся в цьому відсіку? І електричні батареї, і кисневі прилади… От я й повідключав! Шах і мат!

— Ви прекрасний шахіст, Миколо! — не могла стримати своєї радості Ольга.

Іван Макарович потиснув Загорському руку. Відійшли до всюдихода.

— Наскільки вистачить в кабіні повітря? — спитав Загорський.

— Якби можна було спожити його все до краплі, то, я думаю, на кілька годин. В усякому разі він швидко відчує…

— І вискочить з ракети, як пробка! — додав Микола.

— А що, як він все-таки не вийде? — стривожилася Ольга. — Загине, але не вийде, щоб і нас не впустити?

Мілько заперечив:

— Ого! Це така шкура, що шукатиме рятунку! Ось побачите — проситиме в Івана Макаровича пощади і, думаєте, не випросить?

— Ну, а що ж з ним робити? — проговорив Плугар. — От доставимо його на Землю — там можна буде судити.

— А що, не правду я сказав?

— Ну, хай йому біс, — Микола взяв лопату. — Поки він там надумається, я буду працювати.

Копали навперемінки з Ольгою, Михайло мусив відпочивати. Іван Макарович походжав біля них і розповідав про майбутнє цього «оригінального краю».

— Отут людина створить спочатку не другу природу, а просто природу: атмосферу, ріки, може, навіть моря, рослинність…

— А хіба рослини зможуть витримувати такі довгі і холодні ночі? — спитала Ольга.

— А ми виведемо такі, щоб достигали за довгий день. Вранці посіяти, а ввечері, тобто через чотирнадцять наших діб, збирати урожай.