Василий Бережной - В зоряні світи

— Невже це можливо? — зацікавився Мілько.

— А чому ж, в пригоді стануть радіоактивні речовини, які прискорюють розвиток рослин… Одне слово — перспективи прекрасні, захоплюючі.

— От цікаво буде! — вигукнула Ольга.

— Приїдемо сюди у відпустку.

— Ну, що ти… що ви, Миколо! — заперечила Ольга. — Ми ж будемо корінними селенітами! У відпустку проситимемось на Землю.

Всі весело засміялися.

— А знаєте, мені здається, тут нема бактерій… — обізвалась Ольга.

— Не турбуйтеся, люди занесуть!

— А я думала, що тут не буде хвороб…

— Настане, товариші, такий час, коли й на Землі не буде хвороб, — вставив Іван Макарович.

— Що ж робитимуть лікарі? — Михайло глянув на Ольгу.

— Та що ж… — не розгубилась дівчина, — займатимуться профілактикою.

— Вірно, дочко! — підтримав її Іван Макарович. Ольга випросила в Миколи лопату і взялась копати.

Сонце помітно знизилось. Величезні тіні від навколишніх гір майже сягали ракети. «Чорні язики холоду… — думав про них Плугар. — В ракеті їх не витримати…»

— Увага! — раптом вигукнув Микола, вихоплюючи пістолет. — Пан генерал зволили вийти провітритись.

Всі дивилися на Діка — він ішов, неначе хижак на арені цирку. Ступав обережно, а потім величезними стрибками кинувся до всюдихода, вхопив кисневий балон. Загорський тимчасом став біля входу в ракету.

— Ха-ха-ха! — раптом почулося в навушниках. — Кисень! У мене є кисень, ха-ха-ха! — І генерал Дік, високо підстрибуючи, кинувся геть.

— Маніякальний психоз, — сказала Ольга, коли Дік гігантськими стрибками наближався до гір. — Але ж і підскакує!

— Не забувайте про тяжіння, Олю. Тут у шість разів менше тяжіння! — сказав Михайло. — Значить, який діагноз? Просто здурів генерал? Та він маніяком став уже давно, ще тоді, коли вигадував плани панування над світом.

Іван Макарович мовчки дивився на даленіючу постать божевільного генерала, доки той не зник у горах. — Тепер за роботу, друзі, час не жде! — сказав Загорському і Ользі.

— Єсть, за роботу! — дружно відповіли вони.

Микола кинувся в ракету. Відкрив зсередини люк до «коридорчика», поставив на місце і добре прикрутив гайками зовнішній люк. Включив акумулятори і кисневий прилад.

Іван Макарович і Ольга виносили потрібні запаси і складали їх на всюдихід. Їм потроху допомагав Мілько. Ольга не забула і про аптечку. До ночівлі в глибинному місті треба було підготуватися старанно, бо коли сонце сховається за горизонт — з міста й носа не виткнеш: лютуватиме страшний холод.

Загорський, поставивши зверху антену, сів за локатор. Апарат діяв бездоганно.

Іван Макарович наказав:

— Передайте, Миколо, таку радіограму: «Ракета впала, не можемо стартувати. Вимушені лишитися на ніч. Продовжуємо виконувати свою програму. Запасів їжі і води досить, кисень добуваємо. Ждемо підмоги». Встановлюйте зв'язок, а ми відвеземо оце і швидко повернемось. Треба ж і апаратуру перевезти.

— Добре, Іване Макаровичу, їдьте! Але пильнуйте, щоб той маніяк на вас не напав.

— Він уже не вернеться, — заспокоїла Ольга. — Схопив же порожній балон!

Іван Макарович, Ольга і Михайло поїхали, а Микола сів за радар. Впевнено працювала його рука — кожним порухом він посилав на Землю то більші, то менші порції радіохвиль, що мало означати крапки і тире. «Чи здогадаються? — думав він. — Чи розшифрують?»

Передавав знову і знову:

— Продовжуємо виконувати свою програму… Ждемо підмоги…

«Тепер я можу продовжувати свої записи. Ми непогано влаштувалися в селенітському житлі. Встигли до заходу Сонця перевезти запас харчів, всіляке устаткування, навіть постелі — матраци і ковдри. В місті тепло і світло. Аж не віриться, що там, зверху, стоїть чорна холодна ніч. Більше ста градусів морозу! Мерзне бідна наша ракета. Мені її шкода, неначе живу істоту. Останнім її залишив Загорський — він перемовлявся за допомогою сигналів локатора з нашою земною станцією. Таки здогадалися! А ми, як ми зраділи, коли встановився зв'язок! Мені здалося, що я поговорила з рідною мамою… Бідна, як вона там себе почуває? Певне дуже переживає за нами і може цілими ночами дивиться на сяючий диск Місяця. Але ж тепер його не видно, мама жде серпика… Люба моя мамуся! Як я скучила за тобою…»

«Батько невтомний. Наче алхімік, священнодійствує серед всілякої апаратури, — розкладає воду, мінерали, створюючи атмосферу міста. Усім нам довелося таки добре «погріти чуби», щоб щільними переборками відгородити наш ярус. Для цього батько розробив цілу систему кесонів-камер, тиск повітря в яких поступово спадає. Тепер ми герметично закупорені — принаймні так думає батько, він не припускає, щоб селенітські будівники зробили ще десь вихід: був би протяг. Двічі повітря все ж таки тікало крізь переборки. Доводилося знову і знову «підганяти» їх, закладаючи кам'яними плитами. Зрештою, людська наполегливість таки домагається свого!