Василий Бережной: В зоряні світи

Малюнки О. ДОВГАЛЯ

Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО

Іван Макарович Плугар стояв біля розчиненого вікна і любувався садом. На його худорлявому обличчі лежали сліди втоми, тільки сірі очі блищали нестримною енергією. Сад був ще зовсім молодий — його посадили років сім чи вісім тому самі працівники Інституту міжпланетних сполучень. Іван Макарович теж брав участь у суботнику. І от вже перед ним на тонких стовбурах тендітні крони яблуньок. А як дружно вони зацвіли! Іван Макарович, увесь час зайнятий своїм космічним кораблем, навіть не помітив, коли вони розквітли. Та що там цвітіння, сьогодні для нього сад взагалі несподіванка. Коли він виріс? Хіба вони так давно посадили його?

Ніжний цвіт милує око. Сад світиться на сонці, пливе, неначе казковий корабель, піднявши блідорожеві вітрила.

— Іване Макаровичу!

Він повертає голову. Посеред кабінету стоїть секретарка Муся, трохи схилена вперед постать, сумне обличчя. З того часу, як ухвалено космічний рейс, вона дивиться на свого начальника, як на засудженого до страти.

— Що таке, Муся?

Іван Макарович нехотя відійшов од вікна.

— До вас прийшли.

— Хто?

— Вчений, каже, спеціаліст… по географії Місяця.

В цей час двері відчинилися і до кабінету нетерпеливою ходою зайшов огрядний чоловік у сірому костюмі з товстою папкою в руці.

— Так, так, — гукнув він на ходу, — я селенограф.

— Сідайте, будь ласка, — Іван Макарович кивнув на жовті шкіряні крісла біля письмового столу.

Муся вийшла і нечутно причинила двері. Чоловік у сірому розв'язав папку, вийняв розкішно переплетений альбом.

— Ви летите у зоряні світи! — патетично вигукнув він. — Робите перший крок у космос… Дізнавшись про вашу експедицію, я вважав своїм обов'язком… — Він подав Івану Макаровичу розкішно переплетений альбом, вийняв хусточку і почав притуляти її до скронь. — Це — найдетальніші карти поверхні Місяця!

— Дуже дякую, — сказав Плугар, зважуючи на руці альбом.

— Що, важкий? — Селенограф тривожно подався вперед. М'ясисте обличчя його розчервонілося від хвилювання.

— Порівняно з тим, який ми виготовили з мікроплівки, — усміхнувся Іван Макарович, — то важкуватий.

Селенограф ніяково нагнув голову, руки м'яли хусточку.

— Та я, власне… Це, зрештою, не головне… Я хотів би, шановний Іване Макаровичу, сам полетіти з вами на Місяць! Сподіваюсь, селенограф, який десятки років вивчав поверхню нашого супутника… Та я ж усі кратери, всі тріщини, які не є…

Іван Макарович подивився на його огрядну постать, селенограф зніяковів ще дужче.

— Що, важкий, думаєте?

— Та ні, — Іван Макарович підвівся, встав і його співрозмовник. — Не про те йдеться. Послужити науці знайшлося тисячі ентузіастів… Ми одержали багато листів і з Москви, і з Одеси, з Ленінграда, з Києва, Хабаровська… Не ви перший, не ви, мабуть, будете й останній. За ту добу, яка лишилась до відльоту, нас, треба сподіватися, ще штурмуватимуть… А склад експедиції вже давно затверджений, ви ж самі розумієте…

Селенограф стояв розгублений. Здавалось, він зовсім не чекав відмови.

— Ну, що ж! — осміліло вигукнув він, розводячи руками. — Розумію, це таке діло… Тоді дозвольте… — він несподівано рвучко обняв і поцілував Плугаря. — Бажаю вам щастя!

Іван Макарович не встиг і подякувати, як він уже був за дверима.

Цей візит схвилював ученого. Якось різкіше усвідомив, що прощається з Землею… Прощається? Іван Макарович знову сів у крісло, замислився. Звичайно, може трапитись, що сліпий випадок зруйнує найточніші розрахунки, зроблені колективом науковців. Але Плугар готовий до всього. Хіба це не найвище щастя — віддати своє життя в ім'я вітчизняної науки?

Підійшов до книжкових стелажів, що займали всю стіну. Тисячі книжок — людські думки, покладені на папір! Галілей, Джордано Бруно, Копернік, Ломоносов, Ціолковський… Які великі розуми мріяли про міжпланетні подорожі! А скільки написано про це фантастичних романів… Час ішов, наука розвивалася, і тепер ось фантазія стає дійсністю. Людина справді вирушає в зоряні світи!