— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого, підводячись із землі і обтрушуючи костюм. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!
Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходились люди.
В перші хвилини після старту члени екіпажу «Комети» відчували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. «Комета» пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарату. Людям не важко було переносити пришвидшення, а ракета не розігрілася від тертя об повітря.
Перед очима відважних мандрівників розгорнулась велична картина. Земля спочатку показалась грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби повернулась, стала на ребро — і вже не таріль, а безкінечна сіра стіна здіймалась з боку ракети.
Іван Макарович, Микола Загорський, Ольга і Петров, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю, Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск… — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки.
Загорський час від часу крутив ручкою кіноапарату.
— О, це Індійський океан! — вигукнув він.
— А он бачу індонезійські острови, Австралію, — кивнула головою Ольга, — ну точно, як на карті!
Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами, видно, як обмиває він усю Земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його здавалась непорушною. А там, в глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, раз підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!
Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе велетенські дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!
А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і нарешті можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.
Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п'ять хвилин реактор запрацює на всю потужність і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.
— Іване Макаровичу! П'ять хвилин.
— По місцях! — скомандував Плугар.
Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, мандрівники затиснуті в них, як у великих футлярах. Прив'язуються широкими пасами. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету неначе сіпнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве витримуючи натиск розпеченої стихії газів. З пришвидшенням руху наростало відчуття страшної ваги. На людей неначе навалився невидимий вантаж, вони лежали, ніби налиті оловом. Усе меркло, туманилось перед очима.
«Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?»
Микола Загорський поринув у забуття, йому здалося, що він веде передачу, і пошерхлі губи його шепотіли: «Я — Комета. Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!»
Ольга дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.
А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце і яскрів Місяць.
Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігрівання її стін.
Коли стрілка тахометра — приладу, що показує швидкість, — дійшла до цифри «8», електронна машина блискавично послала імпульс на автоматику, і рокіт мотора обірвався. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.
Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко Тепер, коли не було пришвидшення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю — 8 кілометрів на секунду, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули ще й не встаючи з своїх ліжок. Першим відв'язався Петров — Обережно, товариші, — попередив Плугар.
Професорове попередження про обережність Петров почув уже під стелею — він висів у повітрі, незграбно дригаючи ногами і метляючи руками. На його обличчі було здивовання і розгубленість. Загорський голосно засміявся:
Читать дальше