Василий Бережной - В зоряні світи

— Вас тут приваблюють стратегічні поклади?

— Мир, праця, наука, — ось що нас приваблює!

— Поклади нового радіоактивного елементу, який ми назвали «Селеніт-1», відкрили ми і не поступимось нікому! — підвищив голос генерал. — Саме в цей час. коли ми з вами так чемно розмовляємо, наші лаборанти провадять дослідження над ним. І хто поручиться…

— Ви все сказали?

Плугар повернувся і рівним кроком, не поспішаючи, пішов до ракети.

— Значить, продовжимо свою роботу, товариші? До настання ночі лишилося, за моїми підрахунками, сімдесят годин і… тридцять вісім хвилин, о, вже одна хвилина зникла… За цей час можна дечого багато зробити. Нам необхідно поповнити колекцію мінералів, перенести експонати з селенітського міста… Астрономічні спостереження доведеться, на жаль, відкласти. Треба провести систематичні зйомки, щоб вийшов повноцінний фільм, а не окремі фрагменти. Ясно, товаришу Загорський?

— Ясно.

Ольга схилилась над екраном. Поверхня його була чистісінька, як літнє безхмарне небо на Землі.

Раптом очі її різонув гострий блиск. Відсахнулася, закриваючи обличчя долонями. Подумала, що це в приладі стався якийсь електричний розряд.

— Миколо… — хотіла звернутися до Загорського, але не встигла. Страшний поштовх струсонув ракету, вона почала хилитися, падати… Що сталося? Все пішло шкереберть, в усіх закрутилося в очах. Мілько схопився, кинувся до пульта керування — мабуть, думав, що встигне запустити реактор і піднятись вгору… Але де там! Удар, ще удар, тріск і гудіння — може то в вухах? Михайло не втримався на ногах — його неначе молотом оглушило по голові. Останнє, що він бачив, провалюючись в якусь чорну безкінечність, — були перелякані Ольжині очі… А коли ракета вже нерухомо лежала на боці. Ольга скрикнула:

— Михайле? Що з тобою, Мишо?

Схопила його зів'ялу руку — довго не могла намацати пульс. І, мабуть, хтось інший таки і не намацав би, а її ніжні, чутливі пальці сприйняли ледве чутні поштовхи. Наче помаленьку сіпалась тоненька нитка. «Зупиняється серце, — подумала Ольга. — Глибока травма…»

Мілько лежав горілиць, яскраве сонячне проміння падало на його бліде обличчя. Ольга відкрила йому очі й побачила розширені зіниці. «Він зовсім не реагує на світло!» промайнула думка.

Швидко скинула з себе кофту, згорнула і підклала під закривавлену голову. Думки обганяли одна одну. «Спочатку обробити рану — припинити кровотечу, запобігти інфекції… А серце? Воно ж от-от зупиниться! Ні, спочатку ін'єкція камфори…»

Схвильована, перелякана, Ольга все ж таки діяла швидко, рухи були точні. Вихопила спиртовий стерилізатор (навіть не помилилася відкрутити кришку), набрала в шприц два кубики золотистої густуватої рідини і, відсунувши Михайлів рукав вище ліктя, вправно зробила укол. Навіть не перевіряючи пульсу, кинулась обробляти рану. Пішли в хід тампони, йод… Ольга перевела подих лише тоді, коли наклала пов'язку.

Пульс покращав, стало помітним дихання. В могутній Михайлів організм поверталося життя. Це викликало надію на хороші наслідки, але Ольга добре знала, що в цей гострий, хаотичний період протікання хвороби, як його назвав колись Бурденко, можна сподіватися всяких ускладнень.

Мілько розплющив очі. «Шокові явища поступово згасають», подумала Ольга.

— Михайле! — гукнула.

Губи його заворушилися, але слів не було.

— Мишко, любий, тобі краще?

А він то розкривав, то закривав очі і… мовчав.

— Ось покладем тебе на матрац… — говорила, піднімаючи Михайлову голову собі на коліна і обхоплюючи його руками під пахви.

— Правда ж — тобі вже набагато краще?..

Легко, без напруження, поклала кремезного юнака на матрац, розісланий неподалеку на підлозі. Повернула на правий бік, приговорюючи:

— Отак полеж, на випадок нудоти.

Іван Макарович і Загорський теж добре стукнулися, але вони цього й не помічали, стривожені пораненням Мілька. Мовчки дивилися, як порається біля нього Ольга, подавали потрібні їй речі. Але що сталося? Яка причина такого сильного струсу? Може здвиг кори Місяця?

— Загадково, просто загадково! — заговорив професор, ходячи взад і вперед.

— Ми не тільки не можемо стартувати з такого положення, — промовив Загорський, — навіть вийти з ракети неможливо!

Тільки тепер Іван Макарович і Ольга звернули увагу, що вихідний люк притиснутий до поверхні Місяця.

— Так, ми закупорені, — сказав Плугар, — але хіба назавжди? Як ви гадаєте, Загорський?