Василий Бережной - В зоряні світи

— Що ви зробили! — зойкнув професор.

Микола подумав, що завдав йому болю, але тут же побачив якісь зблиски в отворі і з жахом зрозумів: упали ліхтарі. Від несподіваного поштовху Іван Макарович зненацька впустив їх.

Зляканими очима дивилися Плугар і Загорський в безкінечно глибокий колодязь, в якому, неначе два світлячки, мелькали ліхтарі. Раз по раз у глибині спалахувало сяйво — то, мабуть, відбивали світло скляні кулі, встановлені на перехрестях в нижчих ярусах цього дивовижного міста. Нарешті, все внизу погасло — ліхтарі або розбилися, або втонули у поросі. Тут же, де непорушно стояли Плугар і Загорський, було ще видно.

— Дивіться, дивіться, Іване Макаровичу! Ці кулі ще світять!.. — в нервовому збудженні вигукнув Микола. — Вони, мабуть, здатні зберігати, втримувати світлову енергію… Біжімо! Іване Макаровичу! Може ми ще встигнемо…

Професор Плугар мовчав. Темрява швидко клала тіні на його обличчя, він стиснув Миколину руку, наче бажаючи передати юнакові свою витримку. Юпітери — і ті, що біля отвору вгорі, і ті, що в руках кам'яних жінок. — гасли з кожною секундою. Темрява, густа непроникна темрява насувалася з усіх боків. Чорним зловісним крилом закрила вона далину тунелів, махнула на скульптури… І враз Миколі здалося, що він осліп: не видно було зовсім нічого. Нічогісінько!

— Що ж тепер буде, Іване Макаровичу? — сказав він у розпачі.

— Найперше — це витримка, товаришу Загорський, витримка і спокій. Ми потрапили в тяжке становище, от і давайте поміркуємо, як нам з нього вийти… Нам треба спочатку пригадати увесь шлях, а потім уже рушати. А як доберемося до храму — там уже рукою подати.

Іван Макарович говорив, переборюючи тривогу, яка і його охоплювала смертельним холодком. Він знав, що ситуації не зміниш докорами, і все ж дорікав собі, що так далеко зайшов у цей лабіринт. Чому було не повернутись? Адже однаково всього міста за раз дослідити не можна! Важливо було встановити сам факт його існування…

— Ви, Миколо, здається, шахіст?

— А хіба що?

— Ви, звичайно, знаєте цілі партії напам'ять, можете відновити послідовність ходів…

— Це так, Іване Макаровичу, але в шахах вся увага на ходи, а тут…

— Пригадуйте.

— Коли ви знайшли мене, ми пішли прямо, потім на перехрестку повернули вліво, заходили до приміщень, пізніше знову повернули, здається, вже вправо, потім спустилися в нижчий ярус, тоді знову йшли вулицею…

Так, вони пройшли дуже багато — цілі кілометри підземних шляхів, і спустилися в глибину, не менше, як на кілометр. Кисню в них лишалося, може, на годину-дві — запас його був на всюдиході.

«Якщо не вдасться вибратись, — подумав Плугар, — то Мілько з Ольгою все ж таки повернуться на Землю… А потім нас знайдуть. І добре, що ми тут побували… Це ж людство подивилося на все це нашими очима».

— А коли ми зайшли в круглий зал? — спитав Микола.

— Знаєте що, Миколо, давайте пригадувати з цього кінця. Перші звідси метрів п'ятдесят я добре бачив в останню мить, підемо навпомацки, а там знову пригадаємо…

Тримаючись за руки, вони рушили. Страшна темрява щільно облягала їх зі всіх боків. І Микола, й Іван Макарович то заплющували, то розплющували очі. Були моменти, коли перед ними спливали якісь невиразні плями: ще працювала сітчатка. А потім темрява залила все.

Одягши скафандр, Ольга спустилася з ракети. Була така стривожена, що не звернула ніякісінької уваги на те, що це ж вона вперше ступила на поверхню Місяця! Вона була заклопотана одним: як оберегти експедицію від напасників. Кисневий прилад працював бездоганно, так, що Ольга зовсім не відчувала, що знаходиться в безповітряному просторі. Побачивши сліди в сивому поросі, які вели в протилежний бік, ніж ті, що їх проклав всюдихід, дійшла до самого краю невеликого плато, на якому височіла їхня ракета. Сліди спускалися вниз і далі зникали за пагорбами. Саме тут, на краю гірського п'ятачка, Ольга вирішила поставити грізну картку. Зсунувши ногою купку пилюки, встромила білий аркушик. Російською і англійською мовами на ньому було виведено: «Небезпечна зона. Смертельно!»

«Нехай поламають голови, чортові гангстери! — думала Ольга. — Це для них буде справжній сюрприз! А тепер попередити батька і Миколу…»

І вона легко, енергійно повернулася до ракети і пішла далі по сліду всюдихода.

Все складалося добре. Ольга пройде аж до тих гір, а може й далі — іти ж бо зовсім, зовсім легко! — там поставить три білі карточки і назад. Їхатиме батько з Миколою, побачить. «Ану, скаже, зупини. Що воно таке?» Прочитають, і тоді… Враз Ользі ніби вчувся чужий голос: