Василий Бережной - В зоряні світи

Загорський важко зітхнув — ніби вітер дмухнув у вуха професора. «Все ж таки апарата не кинув», подумав Іван Макарович, відчуваючи міцну Миколину руку, що тримала його за лікоть.

Ішли мовчки. Тільки тоді, коли навпомацки виявляли перехрестя, перекидались кількома фразами, радячись, куди податись. Пригадували, звідки вони йшли сюди, намагалися навіть намацувати свої сліди в поросі, але кожного разу доводилось покладатися лише на пам'ять Вона підказувала їм шлях. А на одній розвилці засперечалися — Микола твердив, що треба йти ліворуч, а професор наполягав — праворуч.

— Мені здається, Іване Макаровичу, — говорив Загорський, — що коли ми йшли туди, то тут повертали вправо, значить нам вліво.

— Давайте ще раз обмацаємо ріг. От статуя селенітки з кулею в руках… Так?

— Вірно.

— Значить, нам праворуч. Я тоді звернув увагу на цю статую.

— А мені здається…

— Нехай вам не здається, товаришу Загорський, бо я це місце добре пам'ятаю. Ви ж знаєте, що я любитель скульптури. Підемо сюди!

Іван Макарович рушив управо, Микола пішов неохоче. Професор був стурбований тим, що Миколина пам'ять почала слабнути. А Микола мовчав, зробився, як німий. Навушники сипали професорові його важке дихання і скрушні зітхання. Раптом пальці Загорського до болю стиснули лікоть професора.

— Іване Макаровичу! — почувся його шепіт під скафандром. — Бачите, бачите?

— Що?

— Та он же селеніти! Он вони перебігли тунель і стали попід стінами… Один, два, три… Їх багато, стійте, Іване Макаровичу!

— Заспокойся, Колю, це в тебе галюцинації… — Професор сам узяв його під руку.

— Галюцинації… Ви й тоді говорили так, коли я знайшов у каналі вхід до тунелю… Селенітів приховує темрява, але я їх добре бачу — височенні… А очі, помічаєте блиск їхніх очей? Якщо вони… Що ж нам робити?

Професор стривожився. Боявся, що Микола під враженням утне якусь непоправну дурницю — побіжить і остаточно заблудиться, ще й у колодязь впаде. Справді — що робити? І він швидко зорієнтувався. Щоб заспокоїти юнака, не став говорити йому про галюцинації, не почав розвіювати їх, бо то була б, звичайно, марна справа.

— О, бачиш, Миколо, — сказав притишено, — вони ж пішли собі!

— А й справді, — зрадів юнак, — пішли!

— Тепер ми спокійно пройдемо, ходімо.

Інколи Загорський здригався, але все ж ішов твердо Плугар намагався розважити його розмовою. Нагадав, як диспетчер ракетодрому виписував маршрутний лист, як водії земних ракет сміялися з нього, а він все ж таки оформив путівку — таку саму, як і тим, що летять у Владивосток, Пекін чи Ханой. У графі «Найменування транспорту» поставив: «Космічна ракета». Маршрут — «Земля — Троянда — Місяць — Троянда — Земля». «А хто там спитає? — жартували механіки. — Що, може не видадуть пального?» Але диспетчер був непохитний: «Ракета без путівки — це все одно, що людина без паспорта. На космічних трасах теж потрібний порядок!» Ну, хлопці йому й ка…

Іван Макарович зупинився на півслові

— Ти бачиш, Миколо, — видніє! — вигукнув він, а сам подумав про себе: «Може й у мене галюцинації?».

— Справді видніє, Іване Макаровичу! Я вже бачу сліди, ми правильно йдемо!

Світло почало заливати безкінечний тунель. Воно випромінювалось із тих куль, що були встановлені тут на кожному повороті — їх тримали статуї в своїх кам'яних руках. Ось падають тіні, ось чітко видно сліди… Ні, це не видіння, це дійсність!

Микола запитливо глянув на професора, але той і сам нічого не розумів. Бачив, що стало ще видніше, — ну, точнісінько, як на поверхні! — а від чого — не знав.

Підземне місто немов ожило. Тепер, при яскравому освітленні, воно здавалося зовсім інакшим — скільки виступило такого чудесного, незвичайного!

Але може воно як несподівано з'явилось, так враз і погасне, оце загадкове світло?

— Як у нас із киснем? — спитав Іван Макарович. Микола подивився спочатку на його прилад, а потім на свій:

— У вас — на півгодини, в мене — на десять хвилин.

— Ідіть скоріше, зарядіться в машині.

— Я вас не залишу, — сказав Микола.

— Товаришу Загорський! Наказую — Ідіть скоріше, негайно, без розмов!

Це було сказано таким тоном, що Загорський не посмів перечити. Рвонув з місця, не пішов, а просто кинувся саженними кроками. А професор ішов зачудований, сам собі не вірячи. Він бачив: ожила освітлювальна сітка міста, промені передаються від кулі до кулі. Але де джерело світла? Яка сила пустила його в дію? Хотілося вернутися, іти в центр, щоб розгадати таємницю, але тепер Іван Макарович не давав волі своїм бажанням. Кисень кінчався, треба поспішати.