Василий Бережной - В зоряні світи

— Та це ж зображена селенітська теорія походження Сонячної системи! — вигукнув професор. — Цікаво, цікаво…

— В чому ж вона полягає, ця теорія? — спитав Загорський.

— Коли буде розшифровано селенітське письмо, тоді матимемо про неї повну уяву. А зараз можна сказати одне: селеніти-космогоністи, очевидно, вважали, що планети створилися з речовини Сонця і що ця речовина була викинута з нього завдяки вибуху, тобто внаслідок внутрішніх процесів. Так само виникли й супутники планет. Досить-таки цікава теорії… Подібні, хоча й не зовсім такі, припущення робили й земні астрономи. Але тут маємо струнку, мабуть, грунтовно розроблену теорію.

Іван Макарович повів прожектором, і раптом у світлі з'явилася голова селеніта. Нашим мандрівникам на мить здалося, що селеніт іронічно посміхається. Освітили всю його постать — він сидів на колінах під зображенням космогонічної теорії спиною до стіни. Окремі деталі його великого тіла — обличчя, руки, можна було уявити лише при деякій фантазії. Це була наче тінь колись живої істоти.

— Може це автор космогонічної теорії? — спитав Загорський.

— А бачите — він зотлів, а думка його живе!

Світлом намацавши вихід, Плугар і Загорський залишили округлий зал. У них був хороший настрій: може це була просто радість нововідкрить, а може приємно було дізнатися, що селеніти жили тут не як кроти, що це були істоти, здатні до абстрактного мислення. Одне тільки якось гірко вражало синів Землі — і на зображеннях, і в натурі вони бачили селенітів усе в одних позах — або стоячими на колінах, або лежачими ниць. «Що, яка темна сила не давала їм випростатись? — міркував Плугар. — Мабуть, було щось таке, що сковувало їхній прогрес, інакше вони б не загинули — або врятували б свою планету, або дісталися б на Землю».

— О, а це що? — присвітив Микола в закуток. — Подивіться, Іване Макаровичу!

Професор підійшов, нахилився і в яскравому світлі ліхтаря впізнав цілу колонію грибів!

— Виходить, що тут можна поповнити запас провізії, — пожартував він. — Як же ви тут виросли без повітря і без води?

Ця, здавалося б, незначна знахідка глибоко вразила Плугаря. Яка незламна, яка могутня сила життя! Немає грунту — хапається корінням за камінь, нема чим дихати — а таки проростає! Ніякі сліпі сили не можуть його вбити, не можуть. Життя — безсмертне!

Після того, як Загорський зафотографував стійких представників загиблої флори Місяця, Іван Макарович зірвав їх кілька штук і поклав до сумки.

Далі пішли якимись крутими спусками, вузькими галереями, широкими майданами. То піднімались сходами вгору, то стрибали вниз, то, не вагаючись, спускалися в якісь колодязі-шахти. І скрізь були приміщення — неначе соти в стільнику, і стільник' той мав, очевидно, безкінечну кількість поверхів. Було тепло, Іван Макарович думав, що то відчувається тепло планети, а Загорський пояснював це собі виключно їхньою ходьбою, хоч вона і не втомлювала їх. Заблудитися вони не боялися: за ними тягся добре видний при світлі слід у поросі. Сумки їхні вже були повні всяких зразків чудернацьких кам'яних речей, виробів із скла і теракоти. Але бажання побачити, пізнати ще більше, ця ненаситна жадоба, якою, на щастя, пройняте людство, гнала і гнала їх вперед. Їм хотілося ще знайти сліди металів. Ішли, перемовляючись через свої рації, поводячи перед собою снопами електричного сяйва.

На одному великому перехресті зупинились. Посередині тут чорнів круглий отвір, в який ледве не полетів професор Плугар. Присвітивши вгору, він побачив подібний отвір і в стелі, — схоже було, що це якийсь наскрізний колодязь. І вгорі, і внизу біля отворів було по кілька великих куль, які відразу спалахнули, коли на них упало проміння ліхтарів. Перед очима наших мандрівників постала чудова картина. Поблизу отвору, що вів униз, спиною до нього, обличчям до вулиць стояло чотири величезних скульптури з якогось світлого каменю, надзвичайно схожого на мармур. Кам'яні жінки в простягнутих руках тримали такі самі прозорі кулі, які були встановлені біля отворів.

— О, це треба обов'язково сфотографувати! — захоплено сказав Загорський. — Нате й мій ліхтар, Іване Макаровичу, світіть, бачите — світло неначе посилюється!

Справді, стало видно, як удень, як на поверхні: кулі відбивали світло одна від одної і створилась ціла сітка променів. Побачивши якийсь кам'яний стовпчик, Микола став на нього і почав крутити ручкою кіноапарата. Націлюючи об'єктив то в той, то в інший бік, він втратив рівновагу і, зіскакуючи з підвищення, вхопився за плече Івана Макаровича.