Василий Бережной - В зоряні світи

Все це було сказано вкрадливим голосом, пройнятим доброзичливою іронією.

«Яка страшна обмеженість! — подумала Ольга. — Ну! Вона б задала їм перцю!» А Мілько, видно, стримуючись, каже:

— Нам ні про що говорити, панове.

— О, ми тільки починайт наш розмова!

І далі Ольга почула таке, що мурашки забігали по її тілу: «гості» пропонували Мільку «порвати з комуністами» — тобто зрадити Батьківщину — і перейти на службу до них. Він стане мільйонером, бо йому ж буде сповна виплачено вартість космічного корабля, ну, і гонорар за роботу на них. Від босса фірми вони мають повноваження…

— Покажіть. Які повноваження?

— Ми можемо принести підписаний чек! Мілько криво усміхнувся:

— На скільки?

— На… на п'ятсот тисяч!..

— Малувато. Але шкода, що зараз його при вас нема… — В чорних Михайлових очах стрибали бісики. — Пуста розмова, панове.

Гості були задоволені з свого візиту. Дивилися на Мілька, як на засватаного. Вони шкодують, що не можуть відразу вручити чек. Але за цим діло не стане… Незабаром принесуть.

Це вже вони говорили із скафандрів. Замкнувши за ними люк, Михайло допоміг вибратися Ользі.

— Чули, які остолопи? — засміявся, блискаючи білими зубами.

— А навіщо вам було комедію розігрувати?

— Їх двоє, та ще й пістолети в кишенях. Дивлюсь — рукоятки стирчать. Ох, і остолопи ж!

— Треба наших попередити. Ольга сіла за рацію.

— Я — «Комета», я — «Комета»…

Зв'язку встановити не вдалося. Спробувала посилити живлення — щось тріснуло, погасли лампи. Мілько поставив запасні. Але знову ніякого результату. Ольга ворожила біля важельків, аж поки й ці лампи не перегоріли. Повернула розгублене обличчя до Михайла:

— Я піду назустріч всюдиходу — попереджу. Правда ж, вони вертатимуться тим же шляхом?

— Треба сподіватися. Можна попередити їх запискою…

— Вірно! — зраділа Ольга. — Складу купу каміння, а зверху — записку.

Сіла до столика, почала писати.

— Напиши ще таку записку: «Небезпечна зона. Смертельно».

Він і не помітив, як перейшов на «ти».

— Навіщо?

— Це для «гостей». Покладеш на їхньому сліду метрів за п'ятсот від нас. Побояться чек нести.

— Здорово! Ідея!

Вона старанно виводила літери.

Стривожений, сидів професор Плугар біля величезної колони підземного храму. Десь в глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак в ньому самому жевріла тривога. Що стало ся з Миколою? Де він затримався? — пекли думки. З'явилися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж — все могло трапитись. Юнак міг впасти і пошкодити кисневий балон… Чому він мовчить? Може розбилася рація…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж можуть повести його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський.

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, роздивлялися зотлілих селенітів. Тільки вдвох — а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо «чаші», і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те саме місце, де сидів щойно. «Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це негаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!».

В тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором. Йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху від тунельного отвору, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, все ж таки дістався туди. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить він повернувся!» Так, сумніву не було: Загорський повернувся. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки йшли так, як і треба — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Пройшовши хвилин п'ять, професор і незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Іван Макарович ступав обережно, неначе по тонкому льоду. Сліди Загорського вели все далі й далі. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Чіткі сліди в поросі вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може навіть страху, ні на мить не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — на такій віддалі від самої Землі (майже 400 000 кілометрів) та ще й забратися в залиті темрявою надра Місяця! Ні, така подорож на планету, екскурсія по ній не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!