В цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.
«А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано виринула думка. — Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому зробилося моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав від себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! — підбадьорив себе. — Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.
Та ось сліди в поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з таких менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні і обернувся лише тоді, коли побачив світло професорового ліхтаря.
— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться, — письмена чи може їхній живопис…
— Товаришу Загорський! — суворо проказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?
— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдувався Микола.
— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Оголошую вам зауваження!
Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і віковічна темрява селенітського житла огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.
— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…
— Ну, добре, — вже трохи лагідніше сказав професор. — А тепер давайте познайомимось із глибинним, як ви кажете, містом. Може це була столиця селенітів?..
— Ви ось тільки гляньте… — Загорський освітив стіну.
— Ага, а чому ви не відповідали, коли я викликав?
— Я нічого не чув.
— Цікаво, це треба перевірити. Зачекайте тут.
Іван Макарович вийшов на майдан (їх відділяла стіна) і почав говорити до Миколи. Але відповіді не було. Так само Микола не чув його рації. Вони швидко встановили, що порода, яка залягає навколо, не тільки не пропускає, але й не екранує радіохвилі, тобто не відбиває їх. Вона їх поглинає. Микола уявив собі, як радіохвилі проникають у верхні шари цієї незнаної породи і тут же починають втрачати свою потужність, поступово згасають і зовсім завмирають в лабіринті незнайомих атомів, безсилі пробити їхні електронні оболонки. — Зовсім не екранує, анітрохи! — вигукнув юнак.
— Відбийте шматок, — попросив Іван Макарович. Загорському з великим трудом вдалося відколупати невеликий осколок породи. Він ледве не зламав і страшенно затупив свій топірець.
— Тепер продовжимо огляд підземного поселення, — сказав професор, крокуючи далі.
«Поселення… — подумав Загорський, ідучи поруч. — Воно й правильно, що поселення, а не місто. З одного боку, всяке місто є поселенням, а з другого, — тут немає нічого схожого з нашими містами». Він мав на увазі будинки з сяючими вікнами, залізниці, сади і сквери…
Саме в той час, коли в ракеті були непрохані гості і Ольга сиділа в «коридорчику», Іван Макарович та Загорський ходили вулицями величезного глибинного поселення селенітів, прорізуючи темряву снопами електричного світла, що било з їх ліхтарів. З вулиць, що перехрещувалися І розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових і всяких інших приміщень, натрапляли на останки зотлілих їхніх мешканців, на всякі речі, призначення яких було невідоме.
Тисячі загадок оточували наших мандрівників.
Як селеніти змогли збудувати отаке грандіозне підземелля? Може вони використали природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих стелях, у формі великих куль, що стоять на камінних підставках, і на вулицях, і в житлах. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони яскраво засвічуються і потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.
А чи мали селеніти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє місто? Але як? Про електрику нічого й говорити: вони, мабуть, і не здогадувались про неї; а смолоскипи чи якісь інші світильники поглинули б увесь кисень…
Читать дальше