Василий Бережной - В зоряні світи

— Алло! Колего!

Оглянулася і обмерла: за нею трухикало дві постаті. Сумніву не було: це вони! Мікрофон сипнув їй у вуха скрипучі голоси:

— Зачекайт, колего!

Віддаль між ними скорочувалась. Розмахуючи руками, двоє не йшли, а широкими стрибками бігли до Ольги. Якусь мить дівчина розгублено переступала з ноги на ногу. Що їй робити? Тікати? Куди?

— Чого вам треба? — спитала Ольга по-англійськи.

Ті стали, як укопані. Вони, мабуть, менше здивувалися б, коли б чорне небо Місяця раптом прорізали вогненні залпи катюш. Дівчина! Звідки вона? Який же тоді склад експедиції? І що в них за зброя, що встановили небезпечну зону?

— Це обман! — вигукнув високий.

— Так! — розвів руками кремезний. — В їхньому екіпажі не було дівчат.

Вони стояли, не зводячи очей з Ольги. Вона їм кинула:

— Ви помилилися!

— Ну, так чого ж ви біжите? Зачекайт! Чи ми не маємо права тут ходити? Це теж небезпечна зона?

Ольга вхопилася за ці слова.

— От я одійду набік — ідіть собі!

— А чому б не познайомитися з нами?

Вони рушили до неї. Що робити? Шлях до ракети відрізаний, а йти до гір… Покладала надії на кисень: може в них менше, то скоріше повернуться. І Ольга кинулась бігти. Небезпека погнала її в гори. Мчала по сліду всюдихода, роблячи гігантські кроки молодими міцними ногами.

І коли оглянулася, то помітила, що віддаль між ними збільшилась.

Ось уже й гори починаються. В ущелині — тінь, неначе чорний тунель. В тіні Ольга налетіла на розколоте каміння, і свинцеві її підошви сковзнули, як на льоду. Вискочила з тіні, в очі їй бризнуло синім, голубим сяйвом — мерехтіла долина, вкрита самоцвітами. Посередині її, на пагорбі, голубим полум'ям палахкотів гострозубий уламок самоцвітної скелі.

Ольга оглянулася і помітила, що її переслідувачі нагинаються над камінням, спіткнулась, впала і з жахом відчула, що провалюється в якийсь колодязь…

Іван Макарович і Загорський пробиралися, обережно ступаючи, і все ж таки натикалися на стіни, на якісь несподівані кам'яні виступи, колони, статуї. Правою рукою Микола підтримував Івана Макаровича за лікоть, щоб не загубити напрямок. На ремені через плече висів кіноапарат.

— Хоча б оце була палиця, — скрушно промовив він, — і то легше було б намацувати шлях.

— Останні селеніти, мабуть, знали про ліси лише з розкопок або що, — сказав професор. — Так, як ми про іхтіозаврів.

Деякий час ішли мовчки, але так було важче. В голові здіймалися розпачливі думки, жаль стискував серце Іван Макарович подумав про єгипетський лабіринт, йому чомусь уявились палаючі смолоскипи — оце б підняти над головою…

А Микола думав про кисень. Скільки його ще лишилося у флягах? Може — на дні? Шкали не побачиш, а він може скінчитися кожної миті. Тоді… Як це все-таки глупо лежати мертвим, хоча б і всередині Місяця!

— Скільки часу ми вже йдемо? — спитав Микола.

— Мені здається, небагато. А втім, хто його знає…

І справді, відчуття часу зникла. Інколи здавалося, що вони й не йдуть, а тільки топчуться на місці, не в силі пробити темряву.

Микола пустив руку Івана Макаровича.

— Що ви робите? — спитав професор.

— Я хочу зняти з плеча кіноапарат.

— Навіщо?

— Кину.

— Кинете?

— А що ж… Непотрібний…

Миколин голос, що проривався в навушники Івана Макаровича, видався йому якимсь чужим. Розпач, розчарування, приреченість — все звучало в ньому.

— Ви що… втратили надію, Миколо?

Ці слова професор вимовив лагідно, з болем. Він боявся почути ствердну відповідь.

— Знаєте, Іване Макаровичу… Коли б у нас було ще хоч по балончику кисню… А так, що ж… Ну, пройдемо ще з кілометр, і закінчиться.

— Ви думаєте?

— А що ж. Кілометр — години чотири. Од сили — три. От і рахуйте.

Доки не говорили про кисень, доти наче й дихати було легко. А як тільки зайшла про нього мова — обоє відчули, що їм уже невистачає. Якийсь час пробирались мовчки.

— І все ж таки, юначе, надії втрачати не слід! — заговорив професор. — Пам'ятаєте Лесю Українку: «Без надії таки сподіваюсь!» Доки горить вогник надії — не все втрачено. А пригадайте Леніна. І тюрми, і заслання, і замахи на життя, — ніщо не змогло його зламати. Віра вперемогу горіла в його грудях полум'ям! Ні, ні, і ще раз ні! Ми вийдемо звідси — чуєш, Миколо? Мусимо вийти!

— Ви певні цього, Іване Макаровичу? — спитав Микола, і крізь тривогу в голосі його пробивався промінчик надії. — Невже це можливо?

— Коли б я мав сумнів, то не зробив би й кроку, не став би отут натикатися на оці селенітські стіни.